Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

тут лише близько сотні років і зникла з політичної карти давнього світу так само, як це сталося із «країною мужів кімерійських» на північ від Чорного моря. Останні ж згадки про кімерійців в Азії належать до часів, коли проти них (імовірно, за підтримки скіфських загонів) виступив лідійський цар Алліат. Це сталося вже після того, як ті ж скіфи доклали руку до розгрому Ассирії у 612—609 рр. до н. е. Можливо, саме тоді одне з кімерійських племен назавжди полишило межі Азії й повернулося до Європи, попрямувавши цього разу на угорську рівнину. Вони оселилися у степах за Дунаєм, де були відомі Геродоту як сигіни, «які одягаються, як мідійці» і їздять на колісницях. У сказанні про аргонавтів місце, де мешкають сигіни, зветься «рівнина Лауріон». Одягалися сигіни подібно до мідійців тому, що перебралися, за їхніми словами, у центр Європи з Мідії. Сигіни носили штани й каптан, а на головах — гостроверхі ковпаки, які так любили зображати вазописці з Еллади й Етрурії. Можливо, що нащадки кімерійців, які не втратили своєї ідентичності, ще жили на угорській рівнині через століття після виходу з батьківщини. Згодом ця частина кімерійців остаточно асимілюється місцевим населенням, передаючи кельтам, фракійцям, а також іншим народам свої знання й досягнення у військовій справі та верховій їзді. Так виникають місцеві варіації виробів, що мають кімерійські прототипи. Це стосується передусім деталей кінської вузди. Таким чином з’явився, зокрема, цілий обшир так званих «фрако-кімерійських» старожитностей, поширений у Подунав’ї. Тож цілком імовірно, що нащадки кімерійських воїнів зробили вагомий внесок у формування грізної фракійської кінноти, яку елліни свого часу наймали для охорони від войовничих скіфів.

Скіфи

Елліни називали їх скіфами, захоплювалися природною простотою, одначе жахалися жорстокості звичаїв. У трактатах давніх істориків і на старих мапах Скіфією наші землі називали аж до XVII століття, а сам цей період історії й нині збуджує уяву настільки, що саме в ньому шукають своє коріння багато сучасних народів. Здавалося 6, за такого різноманіття і кількості згадок в історичних працях неважко відтворити яскраві картини зі славного скіфського минулого. Проте коли ці згадки зібрати докупи, то вибудовується доволі фантастичне полотно, подекуди просто неймовірне, котре більше нагадує не історію, а легенди, які скіфи оповідали цікавим еллінам у ольвійських чи боспорських тавернах. За час вивчення скіфських старожитностей самі археологи встигли створити (а потім і успішно розвінчати) чимало легенд, крок за кроком розширюючи межі знання про цей народ або народи. Отож навіть сьогодні розповідь про походження скіфів, хай і побудоване на поєднанні давніх звісток і знахідок у степових курганах, місцями нагадуватиме старі байки, а не перевірений до дрібниць історичний трактат.

Онуки Зевса і Борисфена, які прийшли з глибин Азії

Скіфи зарахували до предків одразу два божества — Зевса й Борисфена, а також одного героя — Геракла, сина Зевса. Боги породичалися через Зевсового сина безпосередньо на берегах Дніпра, себто Борисфена. Саме тут, у «землі на ім’я Гілея», Геракл на якийсь час став чоловіком дочки Борисфена — Змієногої Богині. Таким чином, їхні нащадки доводилися онуками одразу двом богам.

Геракл, Змієнога Богиня, Борисфен на кілька сотень років стали надзвичайно популярними персонажами у краї. Їх зображення можна побачити на монетах, різного роду прикрасах, різноманітному начинні, кінській упряжі, кераміці — і це лише частина виробів, створених давніми ремісниками з таких тривких матеріалів, як метал і кераміка. Можна лише спробувати уявити собі давні килими, картини, фрески з сюжетами, що оповідали про життя і подвиги прабатьків скіфів. Одного із трьох синів батьки назвали Скіфом, він — предок царів народу, і країна була названа його іменем. Саме йому дісталися лук, пояс і прикріплена до пояса чаша Геракла. Двом іншим синам героя — Агафірсу та Гелону довелося шукати щастя за межами володінь Скіфа. Коли врахувати, що Геродот розмістив народи їхнього імені на північ від степів Скіфа, то братам-вигнанцям особливо далеко йти не довелося. Геракл, коли пішов назавжди зі Скіфії, залишив дружині один із двох своїх луків і пояс із прикріпленою до нього чашею. Як заповів герой, той із синів, котрий натягне лук, стане старшим над братами, царем. Переможцем у цьому випробуванні став молодший брат Скіф, від якого ведуть свій рід скіфські царі. За іншою версією батьком братів був сам Папай (так скіфи іменували Зевса).

Є інша версія, згідно з якою герой-прабатько (теж нащадок Зевса) мав ім’я Таргітай, а імена його нащадків звучать у цьому випадку дещо по-іншому — Апоксай, Ліпоксай і Колаксай, а серед божественних дарунків згадують золоту чашу, сокиру й плуг. Тож у будь-якому разі йдеться про божественне, до того ж пов’язане родинними зв’язками із еллінами походження скіфського народу. Скіфи, створюючи цю легенду, явно хотіли укоренитися у Причорномор’ї, встановлюючи, хоч і по жіночій лінії, спорідненість із божеством місцевим, споконвічним володарем Дніпра. Адже родовід самого безсмертного Борисфена губився в глибині тисячоліть. Цю глибину, хай і досить приблизно, дозволяє осягнути образ його змієногої дочки, котрий чи не вперше з’явився ще на кераміці трипільської культури. Ці зображення було створено в епоху, яку відділяє від пригод Геракла двадцять-тридцять століть. Але що таке якихось три тисячі років для безсмертних? Елліни цілком серйозно ставилися до оповідей скіфів. Адже вони вшановували тих самих богів і, звісно, Геракла. Зображення Борисфена прикрашало монети Ольвії, а сусіди називали ольвіополітів не інакше, як «борисфенітами».

Цікаво те, що й у ті давні часи вже траплялися прикрі випадки використання стародавніх легенд із політичною метою. Так, цар Філіп II Македонський, аби виправдати свій похід у глиб скіфських володінь, зробив офіційну заяву, що має намір відвідати землі сусідів зовсім не як завойовник. Він (з військом, тобто почтом, гідним царя) іде на прощу, щоб власним коштом поставити у краях, де колись мандрував великий герой Геракл (ясна річ, давній предок македонського царя), бронзову статую. Македонці вважали сина Зевса своїм пращуром і карбували його зображення у лев’ячій шкурі на своїх монетах. Інший нащадок Геракла, цар скіфів Атей (на його тетрадрахмах теж був присутній образ божественного предка), пообіцяв перелити цю статую на вістря стріл. У результаті обидва нащадки Геракла розв’язали у Причорномор’ї повномасштабну війну.

В розповіді Геродота про скіфів є згадки про те, що вони «прийшли з глибин Азії». Сам учений еллін, певна річ, не зовсім уявляв собі ці «глибини», а точніше — відстані. Та й