Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

7 глава, Діана

Діана.

— Та не хвилюйся ти так! — Надя поглянула на мене, кисло посміхнувшись. — Цей хлопець точно нікуди не дінеться від вашого спільного проєкту!

У відповідь я лише голосно закричала у бідну подушку, яка попалася під мою гарячу руку. На дворі потроху темніло, а від першого дня я не отримала нічого корисного, окрім якогось там ворога з вишуканою зачіскою та стопкою грошенят у кишені.

— Побачу його, скручу горлянку та зроблю смачненький шовдарь на вечерю! — сказавши це, взяла подушку та сильно вдарила в неї кулаком. Та бідна річ лише впала біля мене, ніби натякаючи на те, що моїм нервам варто провітритись.

Надя відскочила вбік та ніяково розвернувшись, пішла до найближчої шафи. Там у нас тепер зберігалась вода для пиття, а щоб просто прийняти душ варто було ходити аж на третій поверх до Ірини Семенівни, або ж нашої любої вахтерки.

Недовірливо на неї поглянувши, відвернулася та заходилася щось шукати серед стосу книжок та паперів з конспектами. І тут відчула, як холодна рідина полилася за комір, і потроху почала стікати з темного мов ніч волосся. На ліжку утворилася волога пляма, а моє обличчя здивовано позирало на Надію, яка стояла прямісінько позаду мене.

— Вдих, видих, — трішки налякано перебила мої думки цімборашка, махаючи руками та тримаючи пляшку з-під газованої води. — Твої нерви варто заспокоїти, поки ти не вибухнула, як та повітряна куля.

Кивнувши, я видихнула та вже трохи спокійніше звернулася до Надії:

— Дякую, цімборашко, мені вже краще, — і широко посміхнувшись, узяла до рук книгу з філології.

Та не встигла її розгорнути, як подруга забрала в мене підручник та з серйозним виразом перевела погляд у мій бік.

— Сьогодні всім книжечкам скажемо: “Па-па!”. І не треба дякувати! — затуливши рукою рот, зупинила моє невдоволення. — Мізкам треба іноді відпочивати. А для тебе, сільська пані, це на першому місці!

— Знаю, та…, — почала була я, але Надія лише замахала головою, заховавши порожню пляшку за спину.

— Піжамна вечірка допоможе! Це найкращі ліки у світі для дівчат. Хоча, ні…, — задумалася цімборашка, — шопінг все ж на першому місці.

— Шопінг? — перепитала я, не розуміючи поняття. — Це що таке?

— Не “що”, а велич мистецтва! Хлопці дивляться футбол, беруть участь в перегонах, а такі милі панянки, як ми, — поплескала мене по плечу, — займаються шопінгом, витрачаючи купу грошенят на корисні речі.

— І які такі “корисні речі”? — продовжувала не розуміти я.

— Сукні, капелюшки, костюми та взуття… А ще збирати колекцію з відомих брендів! Але от мій вірний татусь зовсім обмежив у цьому, поставивши на меті лише здобуття стипендії та чудових оцінок, — сумно видихнула Надя. — Тож піжамна вечірка!

Ми перевдягнулися в м'які теплі піжамки з капюшонами. На верхівці в мене красувалися вушка зайченятка, а в подруги — мацура. Шкарпетки додавали затишку та якоїсь домашньої атмосфери. На столі красувалися газовані напої та різні смаколики, типу: чипсів, фруктів, печива та цукерок. На підлогу ми постелили ковдру, а поряд покидали лічені подушки та скуйовджені простирадла. Надя увімкнула тиху музику, схоже американського гурту та заходилася чіпляти на стіну гірлянду, що сяяла купою яскравих вогнів.

— А це навіщо? — спитала я.

— Аби гарно було, або ж, як ти кажеш, файно, — посміхнулась цімборашка, стрибаючи з ліжка на підлогу.

— Ти зараз подлаш провалиш! — насварилася я, вдаючи серйозність. Та коли ми вимкнули світло, і кімната засяяла ліхтарями, які всіяли цілу стіну, то я вигукнула, не стримуючи захоплення: — Ай, справді файно! — і сплеснула в долоні, радіючи нашому витвору.

— Я ж казала, що буде ду-у-уже красиво! А тепер…, — узявши ноутбук, Надя сіла на м'яку ковдру, що лежала на підлозі. Вона миттю його увімкнула та заходилася щось шукати в мережі Інтернет. — Тобі більше до вподоби мелодрами, чи от детективи із заплутаним сюжетом?

Я замислилась. Годинник, що висів на стіні пробив рівно дев'яту ночі. За вікном знов замайорів рух автівок та інших транспортів. Люди поспішали додому, а в інших будинках навпроти потроху зникало світло. Усі готувалися до сну.

— Якщо будемо ниська позирати кіно аж до сивої нічки, то Ірина Семенівна точно на нас накричить, а ще гірше: прожене звідси під “радісні вигуки” сусідів щодо важливості тиші, — думала я вголос. — Але якщо ж будемо поводитися, як ті щури у полі, то ніхто нас не почує, — радісно підсумувала я.

— Тож? — підганяли мої роздуми цімборашка.

— Тож давай якийсь страшний трилер!

Надя лише здивувалася, а потім з легкою усмішкою штовхнула мене у плече:

— Зараз я тобі таке-е знайду, що спатоньки довго не ходитимеш!

Та у висновку, після перегляду фільму, в подруги ледь помітно сіпалося око, а я не виявляла нічого, окрім спокою. Потім ми ще довгенько гомоніли щодо інституту, нових однокурсників, життя в Києві… і так розмова дійшла Назара. Як, спитаєте? Та сама не знаю, чесно кажучи! Це просто якась магія Надії, от і все.

— То що у вас з Величком? — спитала подруга, поглянувши на нігті.

— Фатьов та файний, але мені він просто як друг, от і все, — сказавши це, помітила розчарування на обличчі подруги.

— І все? Та я ж бачила, як він на тебе дивився! Особливо той сум, коли проєкт доручили не йому з тобою, а тобі з цим… ну як його? — розвела руками Надя, не в змозі пригадати мого нового ворога.

— Загородній?

— Так! До речі, а що з проєктом робитимете? — на щастя, перейшла на іншу тему цімборашка, беручи до рук чипси з яскравою упаковкою.

— Не питай! — зовсім без сил я впала на м'яку подушку, а іншою накрила своє розчароване до болі лице.

Цей Давид усе моє життя перекреслив однією товстою лінією! Йому наче байдуже на всіх. Та й взагалі… навіщо їхати вчитися в такий заклад, якщо сам не хочеш бодай щось робити? Навчатись, брати до рук підручники? Напевно, це не про нього. От не повірю, якщо хоч раз побачу Загороднього усміхненим та ласкавим до інших людей. Це не в його природі. І чому зараз не можу викинути цього швершка з голови?!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍