Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

— Вилазь, Давиде! — закричавши, постукала себе по макітрі, але здивування Наді змусило мене зупинитись.

— Все добре?

— Ідеально! — відповіла я, уявивши як ходжу собі вулицею Києва та ні про що не хвилююся. Сквери, трамваї — це все неначе з казки прийшло у це місто думок та чогось більшого. Як би я хотіла просто погуляти вночі під світлом ліхтарів та ароматом свіжої кави з крамничок! Було б чудово, справді…

Потроху ми перейшли до страшних історій. Як же без них? Я почала першою:

— Одного разу в нашому селі почали зникати люди. Один за одним йшли вони вночі до сусіднього магазину, який, на диво, завжди працював. Але ніхто не повертався, — узявши ліхтарик, я направила його світло на стіну. – Поліція вже давно опустила руки, і тільки один парубок на прізвисько Войчевський вирішив перевірити хто ж є лиходієм.

— Ха! Звичайні казочки для малят! — вигукнула Надя, відвівши погляд від мене. Краєм ока я помітила її трохи налякане обличчя.

— Войчевський рівно о дванадцятій годині вирушив до того магазину, плануючи як спіймати злодія. Та він… дивом зміг повернутись. В той день в один несправний ліхтар вдарила блискавка, через що лампочка перегоріла. Але саме цікаве те, що Войчевський вправно стверджував інакше: світло в той день було, і ліхтар також сяяв, хоч і мав не працювати.

— Безглуздя! — вигукнула Надя, вдаючи байдужість.

Я ж лише посміхнулась, продовживши оповідь.

— Всі вважали чоловіка ненормальним, а тому й відправили його у місто лікуватись. Білі стіни тиснули на Войчевського, і він кожен раз при зустрічі з лікарями називав лише числа. З кожним днем вони зростали, і зростали. А досягнувши сорока семи, ніби пришелепкуватий знавець правди помер. Його знайшли лише на ранок. Поряд з ним лежав папірець з номером: “47”. На стінах красувались різні написи з числами, а лампочка, яка вже давно перегоріла в його палаті, на диво, сяяла, — в цю мить я почала вмикати та вимикати ліхтарик. — Привид Войчевського і досі ходить по світу в надії помститися усім, хто йому не вірив. Якщо на стіні побачити напис: “47”, варто тікати геть, бо… Войчевський поряд! — я голосно закричала, а Надя аж писнула зі страху.

Засміявшись, поглянула на перелякану до смерті подругу, що зарилася в подушки та оберемки з простирадл.

— Ти геть з глузду з'їхала так горлати?! — насварилася вона.

— Нам в селі такі “казочки” в дитинстві розповідали, аби вночі нікуди не ходили. Можу ще про старого вуйка з мішком за плечем розповісти, — почала була я, але Надя замахала руками, благаючи, аби я цього не робила. Тож з історіями ми поки зупинилися.

Запала тиша. В кімнаті вже давно не жевріли хоч якісь звуки. За вікном мерехтіли автівки, голосно гули мотоцикли. Я лежала на підлозі, думаючи про те, що вечірка таки вдалася. Але тут залунав голос Надії:

— Я пити хочу. Газованої водички, чи що? — вона повернула голову у мій бік. — Це через тебе я боюся навіть в туалет сходити! Тож сходи за водичкою! — благала цімборашка.

— Я все розумію, але зараз, — поглянула на телефон. Світло від екрана різало очі, але через хвилину я звикла до нього, — майже дванадцята ночі, щоб ти знала! Та й у нас є просто вода.

Але Надя не вгавала:

— Я, щоб заспокоїти твої нерви цілу пляшку газованої витратила! Тож… будь ласочка! Ну будь ласочка, подружко! — цімборашка загепала руками по підлозі та поглянула на мене сумними очима.

— На мене це не діє, — відповіла я, накривши голову ковдрою.

На мить запала тиша, а потім…

— Нікому я не потрібна… Навіть татові. Грошей не дає, найліпша подруга не любить… Я їй усе, а вона…

— Та добре! — вигукнула я, не витерпівши таких знущань.

— Ти найкраща! Одну кока-колу, будь ласка.

Змірявши її вбивчим поглядом, пішла до дверей. Так, заради якоїсь там газировки пішла бозна-куди! Сподіваюсь, що Надя якось потім віддячить.

Вийшовши з магазину, попрямувала по темній вулиці вздовж парку. Ліхтарі тут зовсім не працювали, а трамваї вже не їздили. Тиша лунала навколо, заповзаючи в найменші куточки будівель. Нікого з людей не було, і лише темна автівка з номером: “47” в кінці дивилася на мене своїми сірими фарами. Повз пробіг кіт, та це ще дужче налякало мене.

— Привида Войчевського не існує. Не існує, – тихо шепотіла, ідучи дорогою.

Вітер підхоплював мої слова та ніс своїм вихором вдалечінь, повторюючи: “Не існує… не існує… існує…”. Я лише проковтнула комок у горлі та продовжила свій шлях. Спокійний, і повний таємниць свідомості.

Але тут відчула, що хтось стоїть позаду мене, і аж ніяк не спішить йти по своїм справам.

Пояснення слів:

Будемо ниська позирати кіно – будемо сьогодні дивитися фільм;

Цімборашка – подруга;

Мацур – кіт;

Шовдарь – це делікатесний м’ясний виріб, який готують на Закарпатті;

Позирати – дивитися;

Фатьов – хлопець;

Файний – гарний.