Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

слова «поганки» та «грибів» було охайно закреслено, натомість над ними каліграфічно виписано «сраки» та «сердюків». Утім, навіть подібні правки не могли завадити агенту зрозуміти код, яким вони між собою послуговувалися. Якщо Крижанівський знову не прийде, доведеться шукати його особисто.

На третій вечір до Пилипа обережно наблизилася бібліотекарка — привітна та напрочуд люб'язна молодиця — і мовила нерішуче:

— У вас така чудова коса! — вона зашарілася та ледь не підскочила від власних слів: — Ой! Вибачте! Я зовсім не те хотіла сказати!

Пилип здивовано глянув на неї та несвідомо провів рукою по заплетеному волоссю.

— Дякую...

— Вибачте! — повторила жіночка та випалила: — Ви чекаєте на пана Крижанівського, чи не так?

— Він вас прислав?

— Ні-ні! Тобто так... Певним чином, — вона ще більше зніяковіла. — Пан Крижанівський перед від'їздом попередив, що сюди може приїхати характерник... Який чекатиме вечорами у читальні. Якщо не зникне на третій вечір, то я маю передати послання...

— Що за послання?

— Пан Крижанівський більше не живе у Лубнах і його марно шукати, — процитувала бібліотекарка.

— Овва, — Пилип і не мислив про таку оказію.

— Почекайте, у мене залишилася його картка, — вона метнулася до стінки, вкритої висувними скриньками з літерами. — Ось! Мешкав за адресою: вулиця Конашевича-Сагайдачного, дім чотирнадцять. Це стане у нагоді?

— Авжеж! Красно дякую, — вклонився Пилип, на мить завагався, а потім рушив до дверей.

— Заходьте ще, пане лицарю! — гукнула бібліотекарка на прощання. — Тут рідко бувають характерники... Та інші відвідувачі... Нехай Мамай допомагає!

Незвично було чути ці слова від когось поза Орденом.

— Навзаєм, — усміхнувся Пилип.

Мабуть, вона чекала більшого. Мабуть, засмутилася, коли він отак просто пішов. Мабуть, карталася за незграбну розмову, дивилася у люстерко з думкою, що вона безнадійна дурепа... Не знала, що її провини тут немає. Не знала, що він мусить залишатися самітником до скону.

Колись Пилип намагався пояснити це Майї, а вона перепитувала відчайдушно: чому? Адже все було добре, хіба ні? Що змінилося? А він не міг відповісти, відводив очі та проклинав себе за біль у її голосі...

На вулиці Конашевича-Сагайдачного сіроманець очікував побачити новомодну кількаповерхову будівлю з окремими квартирами, але серед старих яблунь причаїлася невеличка садиба. У сутінках, між осяяних домівок, її темні вікна видавалися мертвими.

— Ви спізнилися, — повідомив чоловік, що саме заходив до сусідньої хвіртки. — Будинок придбали тиждень тому.

— Пан Крижанівський виїхав?

— Давно ще! Місяців зо два тому. Зірвався бозна-куди разом із родиною. Не попрощався навіть по-людськи. Хіба добрі сусіди так чинять? — чоловік почовгав до хати.

Дивна ретирада, подумав Олефір. Зовсім не схоже на Крижанівського... Менше з тим, перший кріт завіявся, тож сіроманець поїхав до найближчого дуба за містом. До другого джерела він поїде вранці, а зараз час перепочити.

Пилип розстелив на землі коцик та ліг обличчям до повні. Буран трохи пововтузився і теж завмер. Було тихо й прохолодно. Навіть цвіркуни мовчали. Як тоді, тієї самої ночі.

Ніч срібної клямри.

Все сталося у ніч срібної клямри.

Він тисячі разів намагався відтворити її у пам'яті. Обпалений усесвіт; хрусткий попіл під ногами; насмішкуватий Ґаад з ножем у руці; безкінечний сувій та розчерк власної крові на пожовклому пергаменті. Далі спогади розривало, окремі уривки спалахували загравами: брунатний папір із червоними рисками, сиза хмара, ковзкий міст над незримою річкою, сміх і шепіт у вухах... Виття! Чорне ніщо. Багряні очі велетенських розмірів, як пара цепелінів, налитих кров'ю. Він стоїть перед ними закляклий, ніби загіпнотизоване змієм кроленя, як жертва перед вівтарем, освітлений багряним сяйвом та очманілий від пронизливого виття, марно силкуючись збагнути, що відбувається, хто на нього витріщається і чому від цього погляду ціпеніє тіло... Примарні очі квітнуть яскравими вибухами, Пилип сліпне, глухне, а потім приходить до тями біля вогнища, б'ється у припадку, тіло вкрите хутром і кров'ю, м'язи пошматувало, кістки перемололо, над ним схилився переляканий учитель зі срібним ножем у руці, він кричить:

— Отямся, Пилипе, отямся!

У нічному степу неприродно тихо. Серед тонких хмар сяє повня.

Джура хоче відповісти, але рота ніби землею засипало. Він хоче спитати, що трапилося, хоче заспокоїти вчителя: він повернувся з новими силами, не треба турбуватися, угоду підписано... Тіло ще кілька годин не слухалося його. За ті години вчитель мав убити Пилипа.

Такі випадки рідкісні, а від того ще болючіші. У різні роки вони траплялися з поодинокими джурами під час мандрівки до Потойбіччя. Замість повернення до світу людей майбутні характерники корчилися у судомах і, не полишаючи трансу, перекидалися на вовків. Бозна-чому так відбувалося: навіть серед потойбічників не відали, що було причиною та як тому зарадити.

Через втрату контролю над Звіром від самого початку Орден резонно вважав таких обернених небезпечними. Не звикли сіроманці чекати, доки ймовірна загроза перетвориться на справжню, тому за таких прикрих обставин учитель мав убити джуру, а якщо це було понад його сили, то сповістити курінь призначенців, які прибудуть та виконають необхідне без зайвих вагань.

Але курінь призначенців не дізнався про Пилипа. Вчитель надто любив свого джуру, якого колись знайшов та всиновив посеред таврійського степу.

— Якщо не триматимеш язика на припоні, — попередив сіроманець, — нам гаплик.

— Я мовчатиму, — присягнув джура.

Таємниця скувала їх на довгі роки, до загибелі вчителя на полі бою під Стокгольмом.

— Жодного алкоголю. Жодного тютюну. Жодних дурманів. Не вживай нічого, що послабить твою волю!

Пилип затямив це назавжди.

Учитель ризикував не тільки перед Орденом — він ризикував власним життям. Щоночі, лягаючи спати неподалік небезпечного учня, характерник не міг бути певним, хто виявиться спритнішим: його меткий постріл чи молодий, спраглий крові Звір.

Звір, що мав свій голос.

Голос правди.

Той голос заважав: буяв у голові власним життям, насміхався, базікав, підбурював, але Пилип не слухав його. Джура прагнув виправдати вчителевий ризик, і ніщо не могло похитнути його волі. Вперто, день у день, він заганяв Звіра у клітку, котру витворив власною уявою: велику, міцну, з кількома щільними рядами сталевих і срібних ґрат. Звір гарчав, неохоче, поволі відступав, аж доки не зник у темряві... Засуви клацнули. І голос замовк.

Після цього вчитель дозволив перетворення. Пилип обернувся безболісно — вперше за власним бажанням — і з насолодою відчув, як панує над цим надзвичайним тілом. Як слухняно воно виконує його накази! Яке сильне, спритне, смертоносне... Учитель радісно всміхався, і це