Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

й завдяки щонайменше трьом добре задокументованим випадкам із пілотами, які переслідували ці «тарілки», але не повернулися назад. Їх офіційно позначили як таких, що розбилися десь у дикій глушині й зниклих безвісти — дуже легке й зручне пояснення, еге ж?

Мене осінила іще одна несподівана здогадка: а чи не існує тридцятирічного циклу і в цих загадкових зникненнях? А якщо так, то чи не збігаються цикли зникнення з циклами появи в небі невідомих летючих об’єктів? Схоже, що такий збіг існував, але я не був остаточно впевнений, бо даних було надто багато, а різких сплесків зникнень помітно не було: дуже багато людей зникало кожного року з різних причин — від втрати пам’яті й до намагання втекти від лихої тещі.

Але важливі записи зберігалися протягом тривалого часу, і не всі вони були втрачені в результаті бомбардувань. Тож я занотував і цю обставину для подальшого професійного аналізу.

Я не надто намагався зрозуміти той факт, що деякі доповіді були об’єднані у тематичні блоки за географічною ознакою і навіть за політичною. Я заніс їх до таблиці, використавши для пояснення одну інтуїтивну гіпотезу. Припустимо, ви поставите себе на місце прибульця. Що ви будете робити, досліджуючи незнайому планету: вивчатимете її всю рівномірно чи виокремите ті її регіони, які представлятимуть для вас інтерес згідно з тими чи іншими стандартами, та зосередитеся на отриманій інформації?

То була лише здогадка, і я був готовий відкласти її до сніданку, якщо буде змога.

Всю ніч ми просиділи з Мері, майже не розмовляючи. Насамкінець ми підвелися, потягуючись, а потім я позичив їй кілька монеток заплатити за котушки з інформацією, яку вона скопіювала (і чому в жінок ніколи не буває при собі дрібних грошей?), і заплатив також за свої мікрофільми.

— Ну і який вердикт? — поцікавився я.

— Я відчуваю себе горобцем, який звив затишне гніздечко, але виявив, що воно розташоване в трубі для зливу дощової води.

Я відповів, переінакшивши старий жарт:

— Ми вчитися не будемо і знов гніздо збудуємо у дощовій трубі!

— Ой ні! Семе, ми маємо щось робити, і до того ж швидко. Треба переконати Президента. Тепер все ясно: цього разу вони прибули, щоби залишитися.

— Можливо. Принаймні мені теж так здається.

— Ну і що ж нам тепер робити?

— Мила моя, невдовзі ти дізнаєшся, що в Країні Сліпих одноокій людині інколи буває до біса сутужно.

— Не будь таким циніком. Наразі цинізм не на часі.

— Згоден, не на часі. Збирай свої манатки і вшиваймося звідси.

Коли ми полишали майже безлюдну бібліотеку, надворі нас зустрічав світанок.

— Знаєш що? Може, знайдемо барильце пива, візьмемо його до мого номеру в готелі, добряче хильнемо і все як слід обміркуємо?

— Тільки не до тебе в готель, — похитала Мері головою.

— От чорт, та це ж суто у справі.

— Краще поїхали до мене. Це лише за три сотні кілометрів звідси; коли ми приїдемо, я приготую тобі сніданок.

Я вчасно згадав про свій основний життєвий принцип і усміхнувся.

— Це — найкраща пропозиція за сьогоднішню ніч. Але якщо серйозно — чому не до готелю? Ми поснідали б там і зекономили б пів години на поїздці.

— Ти що, не хочеш до мене? Я ж тебе не покусаю.

— А я сподівався, що покусаєш, — щоб і я міг покусати тебе. Але все ж таки: з якого дива така раптова зміна?

— Ну може, мені просто захотілося показати тобі ведмежі капкани, які я зі смаком і умінням розставила довкола свого ліжка. Чи, може, у мене виникло бажання довести тобі, що я вмію куховарити, — злегка посміхнулася Мері, і на її щоках на мить утворилися ямочки.

***

Коли ми увійшли до помешкання, Мері залишила мене стояти у передпокої, а сама тим часом ретельно оглянула квартиру. Потім повернулася й сказала:

— Обернися. Я хочу промацати твою спину.

— А чому це...

— Обернися!

Я замовк і зробив, як вона сказала. Мері добряче пом’яла всю мою спину і мовила:

— А тепер промацай мою.

— З превеликим задоволенням!

Я поставився до цього завдання відповідально, бо збагнув, куди вона хилить. Під її одежею не було нічого, окрім дівчини; дівчини та набору різноманітних смертоносних причандалів.

Мері обернулася й глибоко зітхнула:

— Ось чому я не хотіла їхати до твого готелю. А тут ми нарешті у безпеці. Тепер я точно знаю, що ми у безпеці, — вперше після того, як я побачила оту тварюку на спині у директора станції. Моя квартира герметична; щоразу, коли я їду, я закриваю вентиляцію й залишаю приміщення запечатаним, наче склеп.

— А як щодо кондиціонера? Чи можна проникнути сюди через канали для повітря?

— Може, й можна, але я не вмикаю систему кондиціювання; натомість я відкрила один із резервних балонів, встановлених на випадок авіаційного нальоту. Втім, не зважай. Що ти хотів би з’їсти?

Мені, звісно хотілося б з’їсти саму Мері, подану до столу із салатом та грінками, але я визнав за краще це бажання не озвучувати.

— Хотілося б кіло зо два щойно розігрітого біфштексу...

Ми з’їли двокілограмовий біфштекс, і можу присягнутися, що мені дісталася менша його частина. Наминаючи розігріту смакоту, ми дивилися новини. Жодних повідомлень з Айови не було.

РОЗДІЛ 5

Ведмежих капканів я так і не побачив: вона просто замкнула двері своєї спальні. Знаю, що кажу, бо перевіряв. Через три години Мері розбудила мене, і ми поснідали знову. Потім ми закурили, і я простягнув руку й вимкнув новини. Вони стосувалися в основному показу претенденток від кожного штату на конкурс «Міс Америка». Зазвичай я дивлюся таке з цікавістю, та оскільки жодна з дівчат не мала округлих плечей, а їхні конкурсні костюми ніяк не могли приховати