Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

теорії походження життя» і ще до кільканадцяти літературних глухих кутів та дивакуватих теорій. Мені потрібен був такий собі лічильник Гейгера, здатний вказати мені, що є мотлохом, а що — ні, особливо з огляду на те, що я хотів роздобути кодовий ключ до семантичного вмісту, який класифікував би його десь між байками Езопа та міфами про зниклі континенти.

Проте за годину я мав подвійну жменю селекторних карток. Я подав їх дівиці за столом і почекав, поки вона не згодує їх приймальному пристрою.

— Більшість потрібних вам фільмів наразі використовуються іншими відвідувачами, — сказала служителька. — Решту буде надіслано до кімнати 9-А. Пройдіть, будь ласка, до південного ескалатору.

В кімнаті 9-А перебував один відвідувач. Коли я увійшов, гість підняв на мене погляд і мовив:

— Оце маєш! Вовчисько власною персоною! Як же ж тобі вдалося натрапити на мене знову?

— Привіт, Мері, — сказав я.

— Привіт, — відповіла вона. — А тепер бувай. У мене й досі немає бажання, і до того ж мені треба роботу робити.

— Слухай сюди, зарозуміла маленька дурепо, — роздратовано сказав я. — Можеш мені не вірити, але я не прийшов сюди шукати твоє, безсумнівно, чудове біле тіло. Так трапилося, що мені самому треба виконати деяку роботу і саме тому я сюди й прийшов. Якщо можеш змиритися з моєю присутністю, допоки не прийдуть мої мікрофільми, то я піду звідси геть і знайду собі іншу кімнату — строго для чоловіків.

Замість визвіритися у відповідь, Мері враз пом’якшилася, таким чином довівши, що має більше шляхетності, ніж я.

— Вибач, Семе. Жінки звичні чути одне й те ж тисячу разів, і тому вважають, що про якусь іншу тему йтися не може. Сідай.

— Е ні, — відповів я. — Дякую, але я заберу свої котушки і піду до незайнятої кімнати. Мені справді треба попрацювати.

— Залишайся тут, — наполягла Мері. — Краще прочитай оте оголошення на стіні. Якщо ти винесеш фільми до іншої кімнати, то не лише змусиш сортувальний пристрій марно продувати з десяток пневматичних трубок, а й спричиниш істерику в головної бібліотекарки.

— Я їх поверну, щойно розберуся з ними.

Мері поклала руку мені на плече, і я відчув, як по ньому побігли теплі кольки.

— Ну будь ласка, Семе. Вибач.

Я сів і хитро усміхнувся:

— Тепер ніщо не змусить мене піти звідси. Я не сподівався знайти тебе тут, але раз я тебе знайшов, то не випущу тебе з виду, допоки не дізнаюся твій телефонний код, твою домашню адресу і справжній колір твого волосся.

— Слухай-но, вовчиську, — сказала Мері, наморщивши носа. — Ніколи ні про що з переліченого ти не дізнаєшся.

І з виглядом страшенно зайнятої людини вона знову прикипіла поглядом до свого фільмоскопу, демонстративно мене ігноруючи. Але я бачив, що вона все одно на мене не розсердилася.

Трубка для доставки сказала «дзвяк!» — і мої котушки скотилися в кошик. Я забрав їх і поклав біля сусіднього фільмоскопу. Одна з них покотилася до котушок, які склала стосиком Мері, і ті розсипалися. Мері підняла погляд.

Я підняв, як мені здалося, мою котушку і поглянув на її торець, але то був не той торець, що треба, бо на ньому виднілися лишень серійний номер та маленький візерунок із крапочок, призначений для зчитування сортувальним пристроєм. Я перевернув котушку, прочитав бирку і поклав її до свого стосу.

— Гей! — гукнула Мері. — Це моє, поклади де взяв.

— І не подумаю, — ввічливо відказав я.

— Але ж я прочитала назву, коли котушка лежала биркою до мене. Це — мій наступний матеріал.

Невдовзі я збагнув очевидне. Мері прийшла сюди зовсім не для того, щоб вивчати історію виробництва взуття в добу Середньовіччя. Я взяв іще кілька замовлених нею котушок і прочитав бирки.

— Так ось чому майже всього потрібного мені не виявилося на місці, — сказав я. — Але ти не надто ретельно підготувалася до роботи — я знайшов деякі фільми, які ти прогледіла.

З цими словами я подав Мері свою вибірку.

Мері перебрала їх, а потім згорнула всі котушки в одну купу.

— Розділимо навпіл чи подивимося все разом?

— Спершу навпіл, щоб відсіяти непотріб, а потім разом переглянемо решту, — вирішив я. — А тепер — до роботи.

Навіть побачивши паразита на спині бідолашного Барнса, навіть після того, як Старий серйозно запевнив, що летюча тарілка справді приземлилася, я був не готовий знайти монументальну купу свідчень, похованих у громадській бібліотеці. Чорти б забрали Дігбі з його формулою оцінки! У глибині душі цей Дігбі явно був цинічним жартівником, який не вірив ні в що, чого не зміг би понадкушувати.

Свідчення були абсолютно однозначними: космічні кораблі прилітали на Землю, причому багато разів.

Повідомлення про інопланетян надовго випередили наші власні досягнення у сфері космічних подорожей: декотрі з них стосувалися аж сімнадцятого сторіччя і навіть більш далеких часів. Але не можна було покластися на достовірність свідчень, датованих часом, коли слово «наука» означало вчення Аристотеля і не більше того. Перша систематизована інформація з’явилася в самих Сполучених Штатах у 1940-х та 50-х роках. Наступний шквал стався у 1980-х, здебільшого в російському Сибіру. Достовірність цих повідомлень перевірити було важко, бо прямих доказів, зібраних нашими розвідниками, ми не мали, а все, що виходило з-поза Завіси, зазвичай апріорі виявлялося фальшивкою.

Я помітив певну закономірність і почав записувати дати. Виявилося, що химерні летючі об’єкти з’являлися в небі з циклічністю, яка сягала максимуму приблизно кожні тридцять років. Я зробив позначку — можливо, ця інформація стане в пригоді статистичному аналітику, або, ймовірніше, Старому; може, він побачить щось у цьому за допомогою свого мозку, який слугував йому чимось на кшталт магічного кристалу.

Летючі тарілки пов’язувалися із загадковими зникненнями не лише через те, що їх відносили до тої ж самої категорії, що й фантасмагоричну інформацію про гігантських морських зміїв, криваві дощі та інші подібні химери, а