Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

знаю ані її справжнього імені, ані її коду, ані номера її посвідчення. Потім у мене виникла думка дізнатися координати Мері, ретельно описавши її зовнішність, але то було б іще більш марною справою. Бо тільки архів косметологів містить дані про реальний зовнішній вигляд того чи іншого агента, а працівники архіву, ясна річ, нічого мені не скажуть. Я тільки й знав про Мері, що вона двічі постала переді мною як рудоволоса, принаймні одного разу — навмисне, і що вона, як на мене, належить до того типу жінок, через яких чоловіки товчуть один одному пики. От і спробуй тепер пояснити все це телефонній слухавці!

Тож натомість я знайшов собі кімнату, щоб переночувати. А потім подумав: краще слід було поїхати зі Столиці й повернутися до власної квартири. Цікаво — та блондинка й досі там? Потім замислився: а хто вона така насправді, та блондинка? Затим я заснув.

РОЗДІЛ 4

Я прокинувся в сутінках. Моя кімната мала справжнє вікно: Відділ добре платить, і я міг дозволити собі маленькі зручності. Я поглянув згори на Столицю — вона прокидалася для нічного життя. Ріка широким вигином оминала Меморіал; було літо, і у воду в Окрузі додавали флуоресцеїн, тому звивиста ріка переливалася рожевими, бурштиновими та смарагдовими вогнями. На фоні цих кольорів різко виділялися невеличкі прогулянкові човни, кожен з яких, поза сумнівом, повнився закоханими парочками. Вони явно замишляли щось непристойне і тішилися цією думкою.

А подекуди на суходолі, посеред старої забудови, спалахували схожі на бульбашки куполи, надаючи місту вигляд сяйної казкової країни. Далі на схід, там, де впала бомба, старих будівель не було зовсім і вся територія була схожа на кольоровий великодній кошик із гігантськими крашанками, освітленими зсередини.

Завдяки специфіці моєї роботи я бачив Столицю частіше за більшість людей, і вона мені подобалася, хоча я й не задумувався — чому. Але цього вечора у мене виникло ностальгійне відчуття, на кшталт описаного в поемі Роберта Браунінга «Як ми востаннє їхали разом». Те відчуття було до болі прекрасним, але мій дух перехопило не через його красу, а через усвідомлення того, що там, під отими жовтуватими ліхтарями, були люди, живі індивідууми, що займалися своїми нагальними справами, кохалися або сварилися — в залежності від настрою, — ніким не лякані люди, котрі робили що їм заманеться, — кожен із них, як то кажуть, під своєю виноградною лозою чи своєю смоківницею.

Я подумав про всіх отих добрих і лагідних (за рідкісними винятками) людей і уявив, як у кожного з них на потилиці сидить огидний сірий слимак, що рухає їхніми руками та ногами й змушує промовляти те, що отому слимаку потрібно, і йти туди, куди тій потворі заманеться.

Чорт забирай, це ж навіть гірше, аніж життя під владою комісарів! Я знаю, що кажу, бо мені довелося побувати по той бік Завіси.

Тож я цілком серйозно присягнувся сам собі: якщо ці паразити візьмуть над нами гору, то я заподію собі смерть іще до того, як одна з цих істот зможе полонити мене так, як раніше полонили Барнса. Для агента це не становить проблеми: просто треба розгризти собі нігті, а якщо станеться так, що руки чомусь не функціонуватимуть, то залишиться ще кілька способів. Старий передбачив усі суто професійні потреби.

Але нинішньої потреби Старий не передбачив, і я це знав. Завдання Старого (і моє також) полягало в гарантуванні безпеки отих людей, що копошилися внизу, і не покидати їх, коли стане тяжко.

Я відвернувся від вікна. Наразі я нічим не міг зарадити лиху, і тому вирішив, що мені потрібна компанія. У своїй кімнаті я мав під рукою каталог ескорт-сервісів та модельних агенцій, які зазвичай бувають майже у всіх великих готелях, хіба що, може, за винятком готелю «Марта Вашингтон». Я погортав його, переглядаючи дівчат, а потім захлопнув. Мені не хотілося якоїсь захоплено-дурнуватої кралі, мені хотілося цілком конкретної дівчини, яка стрілятиме так само легко, як потискатиме вам руку, і кусатиметься, увійшовши в клінч. Але я не знав, куди ця дівчина поділася.

Я завжди ношу із собою тюбик пігулок «tempus fugit» 1 — так роблять більшість агентів на той випадок, якщо за допомогою рефлекторного збудження треба пережити важкий момент. Попри панікерську антирекламу, ці пігулки не спричиняють звикання — на відміну від, скажімо, звичайного гашишу.

Втім, з точки зору пуританина, я вже пристрастився до них, бо мав звичку час від часу їх ковтати, щоб добову відпустку розтягнути у своїй уяві аж на тиждень. Мушу зізнатися, що мені подобалася ейфорія, яка була побічним ефектом цих пігулок. В основному вони просто розтягують ваше суб’єктивне відчуття часу вдесятеро і навіть більше: подрібнюють час на маленькі шматочки, щоб ви уявно проживали довше, ніж відміряно годинником та календарем.

Нічого поганого в цім не бачу. Так, я знаю оту жахливу й повчальну історію про чоловіка, який передчасно помер від старості, після того як цілий місяць поспіль регулярно вживав ці пігулки, але ж я ковтаю їх лише час від часу.

Можливо, той дід вчинив правильно. Він прожив довге й щасливе життя (можете не сумніватися, що воно в нього було щасливим) і так само щасливо помер наприкінці. Кому яке діло до того, що сонце вставало для нього лише тридцять разів? І взагалі: хто веде підрахунок і за якими правилами?

Тож я сидів, витріщившись на тюбик із таблетками і думаючи, що маю їх достатньо, аби прожити у піднесеному й задоволеному настрої щонайменше «два роки». Якщо захочеться, то можу заповзти з ними в нору і закрити за собою вхід.

Я вийняв дві пігулки й налив склянку води. Але потім ретельно увіпхнув їх назад у тюбик, начепив телефон і пістолет, вийшов із готелю і попрямував до Бібліотеки Конгресу.

Дорогою я зазирнув до бару перекинути шкалик і подивитися новини. Новин з Айови не надходило, але чи траплялося коли-небудь, аби звідти надходили хоч якісь новини взагалі?

У Бібліотеці я підійшов до загального каталогу, начепив окуляри й почав сканувати посилання. «Летючі тарілки» привели мене до «Летючих дисків», потім до «Проєкту “Блюдце”», опісля — до «Спалахів у небі», «Вогненних куль», «Космічної дифузійної