Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

мені, люба, але серед населення завжди присутня певна кількість таких нещасливців. І суто випадково вам трапилися аж четверо з них протягом одного дня.

Мері замовкла. Але Старий і не думав замовкати:

— Чорт забирай, Томе! — (Я аж здригнувся: хіба ж можна так із Президентом розмовляти?) — Я знаю тебе ще з тих часів, коли ти був сенатором-розслідувачем, а сам я відігравав тоді у твоїх розслідуваннях ключову роль. Ти чудово знаєш, що я не прийшов би до тебе з цією історією, якби її можна було вичерпно пояснити. Фактів ігнорувати не можна; прибульців треба знищити, або принаймні чинити їм опір. До речі, про їхній корабель. Що в нім було? Чому я не зміг навіть наблизитися до місця його посадки?

З цими словами Старий тицьнув під носа Президенту фотографію, зроблену космічною станцією Бета.

Та Президент і оком не зморгнув:

— Кажеш, факти? Так, Ендрю, ми з тобою дуже небайдужі до фактів. Але, окрім твого Відділу, я маю й інші джерела інформації. Візьмімо це фото — ти мені про нього багато розповідав, і я перевірив інформацію. Межі ферми Маклейнів, зареєстровані в місцевому окружному суді, точнісінько збігаються з тріангуляцією широти й довготи об’єкта, зображеного на цьому фото.

Президент підняв погляд:

— Колись я ненароком звернув на один квартал раніше — і загубився у власному мікрорайоні. А в незнайомій місцевості ти теж запросто міг загубитися, Ендрю.

— Томе...

— Слухаю тебе, Ендрю.

— Ти ж не ходив до отого окружного суду й не перевіряв їхні мапи особисто?

— Ні, ясна річ.

— Слава богу, бо зараз у тебе на спині вже висіла б істота на кшталт пульсуючої тапіоки, — борони Господь Америку! Можеш не сумніватися: і чиновник окружного суду, й агент, якого туди послали, — всі вони вже геть пронизані отими огидними паразитами. — Старий уп’явся поглядом у стелю. — А разом із ними — і начальник поліції Де-Мойна, редактори тамтешніх газет, диспетчери зв’язку, полісмени та всілякі люди, що працюють на ключових посадах. Томе, я не знаю, з ким ми маємо справу, але ці істоти добре знають нас і тому намагаються взяти під свій контроль всі нервові клітини нашого соціального організму, щоби перекрити всі канали отримання правдивої інформації. Вони підмінюють її фальшивками, як у випадку з Барнсом. Пане Президенте, ви мусите негайно запровадити жорсткий карантин всієї ураженої території. І це — єдина надія!

— Барнс, кажеш... — стиха повторив Президент, неначе більше нічого не почув. — Ендрю, мені не хотілося б тебе засмучувати, але доведеться. — Він замовк і натиснув кнопку у себе на столі. — З’єднайте мене з кабінетом директора стереостанції Де-Мойна.

Невдовзі на столі у Президента спалахнув екран. Він натиснув іще одну кнопку — і на стіні увімкнувся великий монітор. Перед нашим поглядом постала кімната, в якій ми були лише кілька годин тому.

Ми вдивлялися в неї повз плечі чоловіка, який заповнював собою майже увесь екран. То був Барнс. Або його двійник.

Коли мені трапляється вбити людину, то я залишаюся впевнений у тім, що вона більше не оживе. Я був шокований, але від цього впевненість у самому собі та моєму стволі нікуди не зникла.

— Кликали мене, пане Президенте? — озвався чоловік у моніторі.

Схоже, він був приголомшений такою честю.

— Так, дякую, що озвалися, містере Барнс. Ви не впізнаєте цих людей?

На обличчі Барнса відбився подив:

— На жаль, ні. А що, мав би впізнати?

— Накажи йому покликати його персонал, — втрутився Старий.

Президент запитально поглянув на нього, але прохання виконав. Барнс здивувався, але зробив те, що йому сказали. Працівники, здебільшого дівчата, скупчилися в кабінеті, і серед них я упізнав секретарку, яка сиділа перед директорськими дверима.

— Ой, та це ж сам Президент! — захоплено верескнула одна з них, і всі вони враз забубоніли між собою.

Жодна з них нас не впізнала — що було не дивно щодо нас із Старим, але зовнішність Мері залишилася такою ж самою, як тоді в офісі, і я закладаюся, що її нестандартний вигляд назавжди закарбувався б у пам’яті кожної жінки, якій трапилося б її побачити.

Але я підмітив стосовно тих дівчат одну характерну річ: всі вони без винятку мали покаті плечі.

***

Проводжаючи нас із кабінету, Президент заспокійливо поклав руку на плече Старому.

— Їй-богу, Ендрю, візьми відпустку. — Блиснувши своєю знаменитою усмішкою, він додав: — Наша Республіка не впаде, про це я потурбуюся, поки ти будеш відпочивати.

Десять хвилин по тому ми стояли, обдувані вітром, на платформі Рок-Крик. Старий враз якось наче згорбився і (це я помітив вперше) постарів.

— Що будемо робити, начальнику?

— Вам обом робити нічого не треба. Відтепер ви у відпустці, допоки вас не викличуть.

— Мені хотілося б іще раз зазирнути до кабінету Барнса.

— Не здумай їхати до Айови. І не наближайся до тої місцини. Це — наказ.

— Гм-м, а що збираєтеся робити ви, дозвольте спитати?

— Ти ж чув, що сказав Президент? Подамся до Флориди вилежуватися на сонці й чекати, коли світ загуркотить до біса в пекло. Якщо у тебе лишилася якась клепка в голові, то ти зробиш те ж саме. Часу, на жаль, лишилося обмаль.

Старий розправив плечі й пошкандибав геть. Я обернувся до Мері поговорити, але вона зникла. Порада Старого видавалася вкрай доречною, і мені раптом спало на думку, що чекати на кінець світу не така вже й погана ідея, особливо якщо чекати на нього в компанії з Мері.

Я швидко озирнувся, але ніде її не побачив. Підтюпцем наздогнавши Старого, я зупинив його:

— Вибачте, шефе, а куди пішла Мері?

— Що? А, Мері. У відпустку, куди ж іще. Не набридай.

Я хотів був зв’язатися з нею через мережу нашого Відділу, але пригадав, що навіть не