Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

з розташованими по той бік Завіси, попросити їхньої допомоги, але не надто при цьому перейматися міжнародним правом, бо йдеться про боротьбу з позаземним загарбником за виживання всього людства. І в даний конкретний момент було байдуже, звідки загарбники прибули — з Марсу, Венери, супутників Юпітера чи взагалі з іншої галактики. Мусимо відбити їхній напад.

Старий взявся за проблему, проаналізував її і видав правильну відповідь буквально протягом доби. Він мав унікальний талант логічно обмірковувати незнайомі та начебто неймовірні факти так, немов вони були чимось звичайним і само собою зрозумілим. Кажете, що ж тут такого особливого? Але мені ніколи не траплялася людина, здатна робити це так легко й ефективно. Більшість розумників губляться й впадають у ступор перед лицем фактів, які суперечать їхнім базовим переконанням. «Цього просто не може бути», — кажуть в один голос як розумники, так і бовдури.

Але Старий був не такий, і тому до його думки дослухався й Президент.

***

Охоронці секретної служби ввічливо оглянули нас. Рентген-сканер пискнув — і мені довелося віддати свою зброю. Мері взагалі виявилася таким собі ходячим арсеналом; сканер пискнув аж чотири рази і один раз навіть гикнув, хоча, дивлячись на неї, виникали сумніви, що вона здатна заховати під своєю одежею навіть звичайну податкову квитанцію. Не чекаючи, коли його попросять, Старий віддав свого ціпка; і мені здалося, що він не хотів, аби його опромінювали.

Наші аудіокапсули завдали охоронцям клопоту. Їх помітили і сканер, і металодетектор, але працівники секретної служби не мали при собі приладдя для проведення хірургічних операцій. Довелося похапцем радитися із секретарем Президента, і начальник охорони дійшов висновку, що все вмонтоване в плоть можна не відносити до категорії потенційної зброї.

Вартові зняли наші відбитки пальців, сфотографували сітківку наших очей і провели до приймальні. Потім Старого швидко забрали до Президента для зустрічі тет-а-тет.

— Навіщо тоді він взяв нас із собою? — здивувався я. — Ми ж не знаємо нічого такого, чого не знав би Старий.

Мері не відповіла, і я взявся подумки перебирати лазівки в методах охорони Президента. Такі речі по той бік Завіси роблять значно ефективніше; талановитий вбивця з легкістю пошив би наших охоронців у дурні. І це мене дуже обурило.

Згодом і нас провели до глави держави. У мене проявився такий «страх сцени», що мої ноги почали заплітатися. Коли Старий представив нас, я почав заїкатися. А Мері просто злегка вклонилася.

Президент сказав, що радий нас бачити, увімкнув оту свою усмішку, яку я часто бачив по стереомовленню — і у нас виникло відчуття, що він щиро радий зустрічі з нами. Мене поглинула хвиля внутрішнього тепла, яка швидко змила відчуття ніяковості.

Відчуття тривоги зникло також. Натомість виникла впевненість, що Президент за сприяння Старого вживе заходів, і оте огидне жахіття, яке нам трапилося нещодавно, буде швидко знищене.

Старий наказав мені доповісти про все, що я зробив, бачив і чув, виконуючи своє завдання. Моя доповідь була стислою, але вичерпною. Коли дійшло до розповіді про вбивство Барнса, я спробував спіймати погляд Президента, але він у ту мить дивився кудись убік, тому я пропустив той факт, що стріляв за наказом Старого, і натомість дав зрозуміти, що зробив це для захисту іншого агента, Мері, коли побачив, як Барнс потягнувся до пістолета. Та Старий перервав мене:

— Ти не про все доповів.

Тож довелося доповідати, що наказ стріляти дав мені Старий. Коли я зробив цю поправку, Президент кинув на Старого погляд, і це була його єдина реакція на почуте. Потім перейшов до паразитів і дійшов насамкінець до моменту нашого приїзду до глави держави, бо ніхто мене не зупинив.

Потім настала черга Мері. Вона плутано спробувала пояснити Президенту, чому, намагаючись отримати цілком очікувану для нормальних чоловіків реакцію, так і не дочекалася її від хлопців Маклейн, сержанта поліції штату Айова та Барнса. Президент допоміг їй відчути себе впевненіше — він тепло усміхнувся, злегка вклонився, і, не підводячись, сказав:

— Моя мила, я вас чудово розумію.

Мері спалахнула рум’янцем і продовжила. Із серйозним виразом обличчя Президент дослухав її до кінця. Поставивши два-три запитання, він мовчки просидів декілька хвилин.

Нарешті він підняв погляд і звернувся до Старого.

— Ендрю, — сказав він, — твоєму Відділу ціни немає. Свого часу, щонайменше у двох випадках, твоя інформація схиляла чашу терезів на користь країни у критичних моментах історії.

— Отже, це означає «ні»? — невдоволено пирхнув Старий.

— Я ж не сказав «ні».

— Але збирався.

Президент знизав плечима:

— Я збирався попросити твоїх молодих колег вийти з кабінету, але тепер це не має значення. Ендрю, ти — геній, але навіть геніальні люди припускаються помилок. Інколи вони перевтомлюються й втрачають здатність до тверезих висновків. Я — не геній, але ще сорок років тому навчився розслаблятися. Коли ти востаннє був у відпустці?

— Та до біса відпустки! Слухай-но, Томе, я передбачав, що ти це скажеш, і саме тому взяв із собою свідків. Вони не під наркотиками, і їх ніхто заздалегідь не інструктував.

Можеш покликати сюди команду своїх психіатрів і послухати, що вони тобі скажуть.

Президент похитав головою:

— Ти не став би брати із собою свідків, яких можна було б розколоти. Впевнений, що ти розумніший за тих, кого я привів би сюди, аби їх перевірити. Візьмімо цього молодого чоловіка — він був готовий взяти на себе обвинувачення у вбивстві, щоб не підставляти тебе під удар. Ти вселяєш у людей бажання довіряти тобі, Ендрю. Стосовно ж цієї дівчини, Ендрю... Не думай, що я буду оголошувати війну суто жіночій інтуїції.

Мері ступила крок уперед:

— Пане Президенте, — щиро сказала вона, — я знаю, що кажу. Я це відчуваю. Я відчуваю це кожного разу. Не можу пояснити, як і чому я це відчула, але оті типи не були нормальними чоловіками.

Президент трохи завагався, а потім відповів:

— Я не заперечую. Але чи не спадало вам на думку, що вони. як це краще сказати. насправді були євнухами? Вибачте