Джон П. Стрелекі - Кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

— Дехто так і казав. Інші вважають це частиною природного руху всесвіту чи впливом вищих сил. Ще дехто розглядає це як талан. Але всі погоджуються: це існує та відіграє певну роль у тому, що вони роблять.

— А яка ваша думка, Кейсі?

Цього разу вона трохи помовчала.

— Якщо чесно, не знаю. Мабуть, річ у всіх цих причинах і, може, ще одній. Ви коли-небудь чули про теорію експонентних чисел?

— Я не впевнений. Можете мені пояснити?

— Звісно, вона насправді досить проста. Наведу вам приклад. Теорія експонентних чисел твердить: якщо щось комусь сказати та вмовити цю людину сказати це іншим людям, а ці інші люди розкажуть іще комусь, то ваше послання невдовзі почує значно більше людей, ніж тих, з ким ви поговорили особисто.

— Це схоже на передавання електронного листа ланцюжком, — сказав я, — коли його надсилають десятьом людям, а ті тоді надсилають його ще десятьом, і він іде далі.

— Точно. Концепція та сама. От тільки тепер припустімо, що ви розповідаєте людям про те, що намагаєтеся зробити та що допоможе вам досягти своєї МІ. Якщо ви поділитеся цим з десятьма людьми, а кожен з них поділиться ще з десятьма і послання піде далі, то невдовзі з’явиться купа осіб, які, можливо, вам допоможуть.

Я на мить замислився.

— Але чому б вони захотіли мені допомагати? Що спонукає людей говорити з іншими про те, що намагаюся зробити я?

Кейсі поглянула на мене, та не відповіла. У мене склалося враження, ніби знов я маю сам відповісти на власне запитання.

Я згадав нашу поточну розмову і те, як ми дійшли до теми експонентних чисел. От тільки рішення до мене не приходило.

— Кейсі, здається, я не розумію. Може, натякнете?

— Джоне, пам’ятаєте тих людей, яких ви згадували на початку розмови — тих, хто йде до своєї МІ? Як ви почуваєтеся, коли взаємодієте з ними?

— Чудово. Їхньою пристрастю та ентузіазмом до власної справи неможливо не заразитися. Їм просто хочеться допомагати.

Я знову зупинився.

— Ой, та годі, Кейсі. Ви хочете сказати, що це і є відповідь? Але як це стосується передавання повідомлення?

— Джоне, ви щойно сказали, що їхня пристрасть і ентузіазм збурюють бажання їм допомогти. Якби ви не могли допомогти, але знали інших людей, можливо, здатних допомогти, ви зв’язалися б з ними?

— Звісно. Хочеться зробити це, бо вони здаються такими…

Я замовк, шукаючи правильних слів.

— Непогрішливими? — запитала Кейсі.

— Так, щось таке. Вони здаються такими непогрішливими, що їм просто хочеться допомагати.

— А як ви говорите про них іншим людям, які можуть допомогти? — запитала Кейсі.

Ми з нею обмінялися усмішками.

— Я говорю з тією пристрастю й ентузіазмом, з якою ті люди говорили зі мною. Це заразливо, і це чуття ніби невіддільне від історії чи їхньої потреби.

— Може, це і є відповідь на ваше запитання. — Кейсі підвелася й забрала зі столика решту посуду. — Я вражена, Джоне, — зауважила вона, тримаючи порожні тарілки. — Ви, певно, були дуже голодні.

— Це все їжа, — відповів я. — Надто смачна, щоб від неї відмовлятись.

Поглянувши на кухню, я побачив Майка. Він помахав рукою, і я помахав йому у відповідь, цього разу без жодних вагань щодо того, чи варто махати кухарям у перекусних.

— Кейсі, у вас, бува, не лишилося шматочка того полунично-ревеневого пирога?

Вона засміялася.

— Піду на кухню й подивлюся, що можу для вас зробити.

XVI

Кілька хвилин по тому до столика прийшов Майк. На тарілці він тримав шмат пирога, якого вистачило б на чотирьох.

— Один шматочок полунично-ревеневого пирога? — запитав кухар.

— Майку, це швидше півпирога. Сумніваюся, що я стільки подужаю.

Поставивши тарілку, він поклав на стіл ще одну серветку та нову виделку.

— Не кваптеся, поспіху не треба. Як минула ваша дискусія з Кейсі?

На той час я вже зачепив виделкою чималий шмат пирога і жував, а потім запив його водою й ковтнув.

— Вона була цікава, дуже цікава. Ми говорили про людей, які, судячи з усього, відповіли на варіант цього запитання, — сказав я та вказав на меню.

Слова в меню на мить перетворилися на: «Чому я тут?» — а тоді повільно обернулися назад на: «Чому ви тут?». Я навіть не став згадувати про цю зміну.

— Так, оце, — продовжив я. — Схоже, ці люди мають певні спільні риси, а саме знають, чому вони тут, зрозуміли, чим хочуть займатися, щоб досягти цієї мети, а також цілком упевнені, що зможуть це. А коли вони намагаються це робити, відбуваються події, що сприяють їхньому успіху. Кейсі роз’яснила мені деякі теорії.

Майк усміхнувся.

— На цю тему замислювалися дуже багато людей. Так було вже давно, може, ще з часів найдавніших філософів.

— Майку, я не зовсім розумію. Чому не всі йдуть за своєю МІ? Що стримує людей? І ще, поки ви нічого не сказали: я знаю, що мені слід поставити це запитання самому собі, і я саме це й робив, коли ви підійшли. Але мені цікаво знати, чи немає якоїсь серйознішої, масштабнішої причини за ту, яка може бути конкретно в мене.

Майк відпив трохи з кухля, який тримав у руці, сів навпроти мене й поставив його на стіл.

— Звісно, у кожного з нас свої причини, — розпочав він. — І розбиратися з ними кожен мусить сам, оскільки вони стосуються лише його ситуації. Утім, є певні чинники, що, судячи з усього, трапляються найчастіше.

— Наприклад?

— Ну, в багатьох людей усе дуже просто: вони ніколи не стикалися з поняттям мети існування. Ще хтось розуміє цю концепцію, проте не впевнений, що має МІ. А ще є люди, які через своє виховання, середовище чи, можливо, релігійні погляди не вважають, що мають право на спробу досягти МІ. Навіть ті, хто вважає, що має мету існування, та вірить, що має право її досягти, часом не ймуть віри, що для її досягнення достатньо просто дізнатися, що це можливо, а тоді робити що хочеться. Це пов’язане з тим, про що говорили ви з Енн. Багато хто заробляє чи здобуває владу, переконуючи інших, що ключем до вдоволення є вони самі чи те, що вони виготовляють або продають. Уявіть собі, як їм було б важко, якби люди дійшли висновку, що кожен з нас сам визначає ступінь свого вдоволення. Ті, хто намагається переконати інших, утратили б владу. Для таких людей втрата влади над іншими — перспектива не з привабливих.

— Це нагадує мені про одну з попередніх розмов з Кейсі, — сказав я. — Вона