Олександра Малінкова - За крок від тебе , Олександра Малінкова

ГЛАВА 13

     Марія.

     Зачиняю за собою дверцята у ванній кімнаті. Відкручую кран, підставляю свої долоні під струмінь холодної води. 

     Розглядаю своє відображення в дзеркалі. Щоки розчервонілі. А все через кого? Звичайно через того Макса. Ще й має нахабство, з другом склеїв дівок, а сам увесь час витріщається на мене! Під його постійним уважним поглядом увесь час відчуваю себе ніяково. Ще б пак! Наче я та порцелянова лялька, яка стоїть у шафі і яку вже годину розглядає “колекціонер”. 

      Так. Десь такої я про нього думки. На таких як він дівчата і ведуться. Декілька вдалих компліментів, поглядів, дотиків, а якщо ще й витратить час та зробить щось для дівчини, то все… вона його! Не здивуюся, якщо взагалі виявиться, що шукає собі заможних подруг і має з цього зиск. Але не в моєму випадку. Думав буду верещати та дякувати, за порятунок? Переб’ється!

     “Це ж в мені зараз не зачеплене самолюбство говорить? Правда?”, - змочую обличчя холодною водою.

      Треба неодмінно заспокоїтися. Недарма в мене з першої нашої зустрічі було передчуття, що він мені приносить одні неприємності. З появою Макса, я геть забула про свою мету. Мені все ще потрібні гроші, час плине, а я ні на крок не наблизилася до своєї мети. Зате двічі встигла вскочити в халепу. 

       Ні-ні! Все! Нехай тепер тримається від мене подалі! Крапка!

      Закручую кран. Зализую назад пасма волосся, які увесь час падають на лоба. Впевнено відчиняю двері і одразу ж зіштовхуюся з клятим Максом.

      Напевно, чатував на мене, як той звір. Одної здобичі за вечір йому замало?

- Маріє! - вимовляє моє ім’я з хитруватою посмішкою він.

- Чого тобі? - злякано відповідаю і намагаюся обійти.

- Та в принципі нічого. - відповідає, добре хоч одразу стер посмішку на своєму обличчі. - Просто зустрів знову знайоме обличчя.

- От і чудово, що нічого. - сіпаюся в бік.

- Хоча… - робить крок у той самий бік. - Раз трапилася така можливість, хочу попередити тебе.

- Про що це? - злякано запитую.

- Про твого нового приятеля, Педуарда. Будь з ним обережна, він дуже непростий тип. - промовляє на повному серйозі.

- Може ти сам ним цікавишся? - примружую очі. - То можеш зі мною бути відвертим, я нікому не скажу. - переходжу на шепіт.

- Що ти верзеш! - вигукує Макс. 

- Ні? Ну як знаєш, а то можу замовити слово…

- Дурепа. - гримає роздратовано і мені нарешті вдається його обійти.

      Мені б радіти, щойно відшила того типчика, а всередині навпаки, суцільна порожнеча і розпач.

     Той випадок коли бажання йде врозріз з прагматичним мисленням та метою. Я вже раніше все розклала по поличкам для себе щодо Макса… І якщо вже поставила крапку, то так цьому і бути.

       Повертаюся до компанії в якій перебувала до цього.

- Машульо, моя юна панна! А я вже встиг злякатися, куди це ти поділася. - співає на одному подиху Едуард і обіймає мене, щойно я поклала свою сумочку на диван та хотіла присісти.

- Напевно, мені вже час! - поглянула на настінний годинник, який розташований прямісінько за Едіком.

- Так швидко? Я ще не готовий відпускати свою юну гостю. 

      “Тільки мені його поведінка зараз здається дивною?”

     “Що відбувається”, - спробувала обернутися, щоб поглянути на свою сумку, а він знову тримає мене, цього разу вже за руки обличчям до себе. 

- Едуарде, дівчина ще зовсім юна, не чіпай. Хоче додому, нехай йде! Може вже час у ліжечко. - глузливо промовила одна з присутніх, щоб її.

- Ходімо, люба, ми з Едуардом викличемо тобі таксі. - відгукується помічниця Едіка, яка до речі сидить на тому самому дивані де мої речі.

      Втрьох ми вийшли з дому на подвір’я.

- Едуарде, а ти розповів Маші про правила наших закритих вечірок? - запитала Ірина.

- Не пам’ятаю! Може закрутився і забув. - відповів їй Едік.

- Про що мова? - переводжу погляд з Ірини на нього і у зворотному напрямку.

     Мурахи по тілу, у передчутті чогось нехорошого. Не знаю ще чого саме, але інтуїція вже б’є на сполох.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍