Вітольд Розенвальд - Минувші Дні, Вітольд Розенвальд

ДЕНЬ 2

ДЕНЬ 2 

12 Липня 

Прокинувся раненько. Глянувши на годинник, зрозумів, що зараз тільки 6 ранку. Всі ще спали, можливо окрім вожатих, в яких в цей час були якісь невідкладні справи. Дуже рідко я встав так рано, зазвичай я любив спати по довше, хоча б до 9. Сівши на ліжко, я почав згадувати все, що було вчора, ще досі не звик від того, що опинився тут. Що ж, годі валятися в ліжку, піду краще побігаю. Колись чув, що як ти свій день почнеш, так його й проведеш. Вийшовши на вулицю, я зачинив двері на ключ і озирнувся. Ні душі. Тільки птахи співали десь у деревах. Було прохолодно, я вже думав повернутися назад і вдіти хоча б свою куртку, раз більше нічого в мене немає, але передумав. Вийшов на дорогу і просто побіг. Якщо заблукаю, або не знайду шляху назад, то буду чекати десь на лавці, або піду до Олени Володимирівни, добре що хоч пам’ятаю, де вона живе. Поки біг, чомусь думав про неї. Років їй на вигляд десь як мені, можливо вона й справді від мене старша, але не на багато, але все одно чомусь вона заставляє їх звертатися до неї на ВИ. Ну, я також до неї на ВИ звертаюсь, але це тільки щоб вона не починала кричати і сердитись. Якась вона дуже дивна. Усім посміхається, з усіма по доброму спілкується, навіть до тих двох, Аліни й Віки ставиться з розумінням, а на мене гарчить, немов дракон. Все їй не так. Щоб зробив, або не зробив, я – винен у всьому. Можливо в неї в сім’ї якісь проблеми, або в житті, не знаю. Знаю лиш те, що я хоча й не сама краща людина в таборі, в Києві, в Україні, у Всесвіті, але я заслуговую на нормальне ставлення та на повагу. Захекався, зупинився щоб відпочити. Тепер мені вже не так холодно.  

– Що, ти також встаєш на ранню пробіжку? – почувся дівочий голос позаду мене. 

Я розвернувся. Позаду мене стояла Аліна. 

– Та це я так, вирішив чимось себе зайняти, раз встав так рано. Ти до речі не схожа на ту, яка спортом займається. 

– Ну, – вона зробила задумливий погляд, – тут ти правий. До речі, ти вже закінчив, чи продовжиш бігти, поки в тебе ноги не відваляться? Якщо закінчив, то чому б нам не пройтися разом? 

– Закінчив, – тихо сказав я, – але мабуть зараз піду до себе в будиночок. 

– Тебе так часто дівчата запрошують пройтися, що ти не хочеш? – Аліна поставила руки в боки. 

– Ні. Стоп. Яке тобі взагалі до цього діло? 

– Може й є діло, може й нема… Раз не часто, а я впевнена, що взагалі, то чому ти не хочеш? Це все через те, що я тебе налякала? 

– Ти смішна? – я посміхнувся. – Це було просто раптово. 

– А, я зрозуміла, ти хочеш щоб я попросила в тебе пробачення, так? Ну проба-а-а-а-ч мені будь ла-а-а-а-аска!  

– Вибачення прийняті, – промовив я зітхаючи. – Що ж, був радий поспілкуватись, я мабуть піду до себе. 

– І що ти будеш робити в тій халупі? 

– Ну не знаю… Мабуть… 

Вона підбігла до мене і міцно схопила мене за руку. Наші пальці сплелися в одне ціле. Я смикав руку, але вона була наче приклеєна. Аліна потягнула мене за собою посміхаючись. 

– Що ти робиш? – спитав я. 

– Попросити в дівчат окуляри, щоб тобі дали? Я тебе за руку взяла! 

– Я бачу, але навіщо? Можна було просто поруч йти собі, – не задоволеним тоном казав я. 

– Бо я так схотіла, ну що за дурні питання? Ти все життя такий тупий був, чи це з тобою трапилося після горілки, яку ти випив у лісі? 

– Е, агов, по перше, я не тупий, а по друге – звідки ти про це знаєш? 

– Смієшся з мене? Про тебе весь табір вже знає, ти тепер тут популярний. Новенький, який в перший же день напився так, що вожатій з маленьким хлопчиком довелося тягнути його через пів табору.  

– Чудово… Просто клас! – гаркнувши, я почухав потилицю. 

– Та не переживай ти так, ну погудуть трохи, як ті бджоли, попліткують, особливо дівчата, – вона поклала вільну руку собі на серце, – та й по тому все! 

Йшли повільно, роздивляючись все навколо. Сонце вже піднялося в небо, і обдало нас своїми золотими струнами, ніжно гріючи шкіру. Згодом, ми йшли в тому місці, де живе вожата. Він був далеченько, але його було добре видно. Яскраво-червоний він виділявся поміж усіх інших. Вчора ввечері, я говорив з хлопцями, і дізнався, що у всіх вожатих, є свої власні будиночки, різних кольорів. Так як і в звичайних піонерів, але ці мали більш насичені кольори. 

– Чого задумався? – спитала Аліна. 

– Мені цікаво, чому Олена так до мене відноситься? 

– Як «так»? 

– Як до лайна! Я ж їй навіть нічого погано не зробив. 

– Може вона просто хоче, що б з тебе всі піонери брали приклад! – сміючись, вона помахала вказівним пальцем. До твоєї появи вона була спокійною та доброю до всіх, ну крім мене з Вікою, але вона навіть за серйозні витівки нас просто сварила трохи та й на цьому все! А так, вона тільки до тебе пристає. Диви, бо закохається ще! 

– Дуже смішно, – буркнув я.  

Потім перевів на великий годинник оббитий деревом посеред одного з клумб. Він стояв під металевим навісом. Показував що вже 7 година. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍