Павло Архипович Загребельний - Диво

— Не ховайся в темноті, підійди під хрест божий і удостойся,— звертаючись до Родима, промовив незнайомий гучним урочистим голосом і знову помахав своїм срібним знаряддям: і Сивоок уперше в своєму житті почув слово «хрест» і зв’язав його звучання з зображенням. За спиною в темного з’явилося кілька озброєних дужих людей. Ставали один до одного, мовчали, не висовувалися наперед.

І Родим теж не виступав їм назустріч, не мовив нічого, не обзивався, не видавав себе бодай порухом.

— Відомо тобі добре, що найсвітліший князь наш привів народ руський до справжнього бога нашого — Ісуса Христа,— вів далі той, що з хрестом, і Сивоок вельми здивувався, що бога свого він теж називає тим самим словом, що й склепані наперехрест дві срібні пластинки.— Ти ж, недостойний, сам не відаючи, що твориш, розмножуєш поганських ідолів, чим вносиш сум’яття і смуту в душі християнські.

— То наші боги,— зненацька пролунав з темряви Родимів голос, і Сивоок мало не випав зі свого сховку. Родим відповідав, Родим устрявав у суперечку!

— Не суть то боги,— терпляче правив, своє чорний з хрестом,— но глина, скудель; нині є, а на утро розсиплеться на порох. Не їдять-бо, не п’ють, не мовлять, но суть зроблені руками в глині, а бог єсть єдиний, йому ж служать і поклоняються і за морем і по нашій землі, він-бо сотворив небо, і землю, і місяць, і сонце, і чоловіка і дав йому жити на землі. А сії боги що сотворили?

І рукою, вільною від хреста, він показав у той куток, де, складені на дерев’яних лавках і полицях, лежали таки справді глиняні, але ж які прекрасні від Родимового вмільства стрибоги, перуни, ярили, світовиди, боги небес, вод, зелених трав і буйних лісів, єдині боги, яких знав допоти Сивоок, добрі, лагідні боги, які не потребували собі отаких чорних, та страшних мовців, підтримуваних понурою сторожею.

— Сказав-бо Христос: «Ідіте і научайте всі народи!» — вигукнув чорний.— І знищено буде все, що противиться…

Як той чорний крук, визирив у темряві, де лежали Родимові боги. Чи наділений був од свого Христа даром, чи мав надзвичайно вигострене око на все, що недбало лежить, а чи просто хтось заздалегідь намовив його, підказав?

Хоч як воно там було, а тільки понурий заброда, вигукнувши свої слова про нищення, спрямувався одразу до кутка, де зберігалося дороге Родимові його працею, вмінням, надто ж — вірою, успадкованою від предків, які ще й з могил керували всіма живущими, направляли їхні дії і душі. Чорний плутався в довгій своїй киреї, поки він зумів ступнути раз, його поплічники, певно, вже набувши попередньо відповідного вміння, миттю сипнули з двох боків, завирували по хижі, ламали все, трощили, нищили.

— Не руш! — страшним голосом гукнув Родим і з нелюдським стогоном похилився на чорного, заносячи свій широкий меч, заносячи не нагально, як тоді, коли боронився від настирливих зайд-купців, а мовби намірюючись тільки відлякати напасників, примусити їх схаменутися, відступити, поки не пізно.

Але згубним виявився Родимів намір. Ще не встигла рука його підняти меча догори, ще повільно рухалася вона, описуючи велику дугу, як раптом позаду, не примічений ні Родимом, ні навіть Сивооком, який, здавалося, не випускав з ока нічого, що діялося внизу, меч блиснув коротко й зловісно, і Сивоок з жахом побачив, як Родимова правиця, мов у кошмарному видінні, відокремилася від тіла і разом з мечем зів’яло впала на землю. Тоді набігло ще кілька ззаду й з боків, зблиснули мечі, сталася колотнеча, а коли все розскочилося, Родима не було, тільки темніло щось на долівці, велике й нерухоме.

Більше Сивоок не бачив нічого, не став дивитися. Він кинувся в найдальший куток горища, здичавіло рвав покрівлю, поки пробився назовні, не вагаючись, зістрибнув на землю і подався уділлям туди, де темно вивищувалася збавча пуща.

Продирався крізь кущі, біг повз високі дерева, проскакував через галявини, не знав утоми, забув про спочинок, утікав, сам не відаючи куди, тільки билося в ньому одне-єдине слово: «Родим, Родим, Родим», та ще виривалися іноді сухими схлипуваннями відчайдушні ридання, які роздирали його груди. Він біг так аж до ранку, не міг стишити бігу, не міг затриматися, не було на світі сили, яка могла б його зупинити, і ось так вискочив на узлісся, і в обличчя йому вдарило духом гнилизни, і зрадливо зелені грузовиська глянули йому в очі, а з самого краю прогноїв, з-поміж жирної болотяної трави вишкірилися до хлопця великі жовтаві зуби. Він став з повного розбігу, аж схитнувся наперед туди, звідки насмішкувато видивлялася на нього чорними пустими очодолами крейдяно-бліда коняча голова і шкірила зуби, мов сама смерть.

Він упізнав те місце, вмить упізнав і згадав усе, як було, згадав оленя і передсмертний постриб коня, згадав діда Родима, як він боровся за коневе життя, а потім змахнув мечем… змахнув мечем… змахнув мечем…

Круто повернувшись, Сивоок побіг назад. Від смерті до смерті. В колі безвиході.

Надто добре знав він ту пущу з її невпинним западанням донизу, знав, що, хоч скільки кружляй по ній, рано чи пізно викине вона тебе з своєї притаєності і опинишся ти там, звідки починав мандри, звідки вступав в урочисте царство лісу. Так і Сивоок після багатоденного блукання по лісі, голодного, виснажливого й безнадійного, врешті опинився на узліссі, від якого тяглося таке знайоме і таке ненависне тепер уділля.

Не мав куди йти, тож подався по низу вздовж уділля і небавом був уже коло Родимового обійстя, коло першого свого в житті дому, який знав і пам’ятав. Коло свого і не свого.

Наближався обережно, з острахом, скрадався від куща до куща, подовгу вичікував, роздивлявся навкруги. Завмер, коли на обійсті спостеріг коняку, запряжену в повіз. Довго ждав, чи не появляться люди, так і не діждавшись, знов рушив наперед, тепер ще обережніше. Посміливішав тільки тоді, коли впізнав і коняку, й візка: належали Ситнику. Сам Ситник, певно, був у хижі, чомусь довго не показувався, і де поселило в Сивооковім серці кволу надію: а що, як дід Родим живий? Порубаний, поранений, але живий! І вони й далі житимуть у цій затишній хижі, і він помагатиме дідові місити глину й розмальовувати глечики й богів і навчиться торгуватися з купцями, а потім ходитиме сам на лови.

Він ще трохи почекав і бігцем кинувся до хижі. Не було там нікого і нічого. Все потрощене, понищене. Але в хижці щось гомоніло. Сивоок стрибнув туди,