Ельма Кіраз - Правила помсти, Ельма Кіраз

— А ти не поїдеш? — дівчина спитала, не відриваючись від телефона.

— Ні, я ще трохи залишусь. В мене останнім часом досить складні дні. То ж хочеться трохи розслабитися. Вдома так не вийде.

— Ясно. Ми завтра вже їдемо. Я на машині, хочеш, можемо повернутися додому разом.

— Було б чудово, — я коротко посміхнулась.

Дочекавшись, коли таксі Олени зникне з виду, я повернулась до бару. За цей час, здається, тут побільшало людей. Або просто вони встигли більше випити і повиходили зі своїх столиків, щоб танцювати та розкутіше спілкуватись. Я ж сіла на своє місце та взяла в руки свій початий і вже трохи розтанувший коктейль. Намагалась триматися та не повертати голову в той бік, де сидів Артур. Зараз мені це точно не потрібно. Коли практично всі стакани були порожні, я відчула таку ж блаженну порожнечу в голові. Тіло приємно розслабилось і я зручніше розмістилась на диванчику. Звісно, мій організм не буде щасливий від того, скільки алкоголю я випила за останні два дні. Але з ситуацією в моєму житті… Мені це просто необхідно. 
Деякий час я просто насолоджувалась музикою та дозамовила ще дещо з меню та бару. Але зрештою зрозуміла, що самій так проводити час достатньо нудно. Тому вирішила заплатити та повернутися в готель.

— Привіт, красунечко, — як тільки я захотіла піти, по обидва боки від мене сіли двоє якихось не дуже приємних чоловіків.

— Вибачте? — я підняла одну брову.

— Стільки часу така прекрасна леді сама. Непорядок. Ми вирішили розділити твою самотність.

— Я не потребую ніякої компанії, — я огризнулась, — йшли би ви звідси…

— Та годі тобі, — тон одного з них став неприємно грубим, — познайомимось ближче, випʼємо. Хіба ж ти не заради цього тут?

— Все що хотіла, я вже випила. То ж вам не здивувати мене, — я піднялась на ноги, — тому вчепіться до когось іншого.

— Не ламайся так, добре!? — вони підірвались слідом за мною, — ми прекрасно знаємо, хто ти. Сидиш тут сама, вся така нафуфирена, пʼєш. Шукаєш собі жертву. Думаєш, ми вперше користуємось такими послугами?

— Що!? — я мало не істерично засміялася, — та пішли ви до біса!

— Замовкни, красунечко, — один з чоловіків розізлився, — зараз ми піднімемось нагору та трохи порозважаємось. Вистачить сили на нас обох? Хоча, ми можемо спростити задачу і почати одночасно…

 Я спробувала вирватись та швидко втекти від них, але один вхопив мене за руку, а інший перегородив шлях. Вони виглядали доволі пристойно, навіть були симпатичними, як мені вийшло розгледіти вже ближче. Я б ніколи з першого погляду не подумала, що від них може бути якась небезпека. В цей момент я дуже шкодувала, що револьвер залишився в валізі.

— Якісь проблеми? — поруч знову почувся знайомий голос і я полегшено видихнула, сама того не очікуючи.

— Що таке? — один з чоловіків відступив та підійшов до Артура.

— Вам нема чим зайнятись?

— Чого тобі? Ми тут намагаємось зняти дівчину. Вона вже наша…

— Зараз ти зможеш зняти тільки побої. Яких я наставлю тобі, якщо хоч пальцем торкнешся до неї. Ясно!? — Артур мало не проричав, дивлячись спочатку на одного, а потім на іншого.

— Е-е...та ми…— вони різко стали дуже розгубленими.

— Вибач, кохана, — Артур підійшов ближче та обійняв мене за талію, — трохи запізнився, а ти вже тут…не сама.

Він кинув поглядом на тих чоловіків, вони просто промовчали, але чомусь не поспішали йти геть. Тому Артур просто взяв мене за руку та повів на вихід. Навіть не уявлала ніколи, що колись зможу бути йому вдячна. Ми вийшли на вулицю і приємна вечірня прохолода трохи заспокоїла. Але свідомість знову повернулась на пʼять хвилин назад. І вся моя сміливість, яка хоч якось тримала мене, зникла. Я затремтіла та прикрила обличчя руками. Ще ніколи я не опинялась в такій ситуації, завдяки вічним обмеженням дідуся, то ж навіть не думала, що колись потраплю в таке. Але цей світ виявляється надто жорстокий і дідусь все-таки був правий. Я відчувала, як страх окутав мене, що боялась навіть поворухнутися. Важка і тепла долоня лягла на мою спину і я здригнулась, мало не заплакавши.

— Тихо-тихо, — прошепотів Артур, — це я.

— Це…це…— тремтячим голосом спробувала говорити, але наче забула всі слова.

— Чим ти думала, коли залишалась там сама? Ще й в такому…не зовсім тверезому стані. Хіба не знаєш, які бувають відморозки? Треба було поїхати з Оленою.

— Що? — я так обурилась, що навіть проігнорувала те, як різко, виявляється, ми перейшли на «ти».

— Ти уявляєш, що вони могли з тобою зробити? — його голос був злий, схвильований. Невже він…переживає за мене?

— Як ти смієш мене зараз сварити!? Я щойно ледь не померла зі страху! А ти…ти…— я вдарила його в груди, — такий самий як вони! Всі ви одинакові! Всі!

 Я продовжила штовхати його в груди, засліплена страхом, що відступав та ненавистю. Артур спочатку терпів, але потім різко перехопив мої руки однією рукою та міцно пристис до себе іншою. Я продовжувала сіпатись та хотіла якнайшвидше вибратися з його обіймів, бо це ж жахливо! Я мушу вбити його, але натомість стою та просто знаходжуся в його руках. Але свідомість знову нагадала дотик того мерзенного чоловіка і я здалася. Просто наче лялька розмʼякла та здається навіть не трималась на власних ногах. Я відчувала від Артура тепло, те як повільно билося його серце і глибоке спокійне дихання. І за декілька хвилин від цього мені теж стало спокійніше. Він стояв непорушно, нічого не говорив, а просто чекав, коли я заспокоюсь. І хай там що, я була вдячна йому. 
Але що б ти не зробив, Артуре, я знаю, що ти несправжній. Нещирий. Ти брешеш. Мені добре відоме твоє справжнє нутро і на що ти здатен. Тому не намагайся обдурити мене.