Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

Одна година – одна іграшка. Бабуся не проронила більше жодного слова. Лишень іноді пила лимонад. Бабуся мала чіткий план, аби заробити гроші, та поки його не розказувала. Вона намагалася шити якомога менше думаючи, не вкладаючи в іграшки любов. Прив’язуючи останній елемент бабця сильно хвилювалася, аби іграшки більше не оживали. Цього, на щастя, не траплялося. От і добре. Вона може займатися своєю улюбленою справою спокійно. Цієї миті діти подумали, чому бабця не хоче, щоб іграшки оживали? Це ж неймовірно! Вони навіть якось спитали її про це. Бабця одповіла, що не хоче, аби вони потрапили у біду. Сама вона не зможе за всіма вглядіти, та й не довірить нікому.

Не зважаючи на кропітливість, робота минала швидко. Більше ніхто вже не звертав на бабцю уваги, окрім В’язанка. Він просто вибухав запитаннями.

– Чому черепашка блакитна? Хіба вона не має бути зеленою? А чому очі жовті? Де ніс? – питав він.

– Почекай, і все побачиш, – відповіла терпляче Надія.

Пройшло ще декілька годин. Ось в чому перевага вставати вранці рано – тоді в тебе є купа часу на справи. Під вечір Надія встигла сплести з десяток малесеньких тваринок. Плела вона і наступного дня. А на третій день склала усі свої іграшки до кошика й пішла до місцевого ринку.

***

Надя не знайшла собі місця для торгівлі серед всієї тієї метушні на базарі. Люди галасували, базікали, розмовляли – це тобі не магазин. От і спробуй заохотити людей купити твій товар, коли інші такі самі бабці продають свій. Горланять так, що й півень не перекричить.

Але Надія була вихованою й ніколи не товкалася серед люду. Вона пішла звідти. На іншому ж ринку, що був трохи далі, селяни були привітніші. Ніхто не вставав перед іншими у черзі та не лаявся. Жіночки чемно привітали Надя біля прилавків і докладно розповіли, як потрібно торгувати.

Надя розклала усі двадцять п’ять іграшок на стенд. Чекати довелося недовго – вже незабаром до неї підбігла маленька дівчинка:

– Добридень, бабцю! – пролепетала мала.

– Привіт, сонечко. Хочеш придбати собі тваринку?

– Хочу, – відповіла, соромлячись, дівчинка, – А скільки ця коштує? – і тицьнула пальцем на мавпочку.

Тоді бабця зрозуміла, що ще не придумала своєму товару ціну. Вона швидко підрахувала, скільки їй потрібно грошей на новий каталізатор. Вочевидь, на таку дорогу запчастину в машині їй доведеться багато накопичувати, і на самих лише іграшках вона багато не заробить. Проте, як то кажуть, копійчина до копійчини.

– П’ять фунтів маленькі іграшки, сім побільші, – дівчинка була ще настільки юна, що не розуміла як рахувати гроші. Лише знала, що завжди потрібно запитувати вартість товарів, так робила її мати. До речі, її матір як раз підбігала до неї.

– Донько! Скільки раз я казала тобі не відходити від мене далеко? Я весь ринок обшукала! Зовсім мене не бережеш. Ходім, – сказала мамця, але дівчинка не збиралася нікуди йти.

– Мамо, я таких гарних іграшок ще ніде не зустрічала! Можна мені цю мавпочку? Прошу! – мале дівча зробило дуже милі очі.

Хвилина, й бабця вже отримала перший виторг за свій товар. Діло добре піде!

Слідом за жінкою стали підходити інші матері й запитувати про ціну. Одна з продавчинь, що сиділа поруч, порадила Наді підняти вартість іграшок. Все ж таки ручна робота. Надія дослухалася поради. Навіть після збільшення цін люди юрмилися біля прилавку. Згодом від усього в’язаного «зоопарку» залишилися лише поодинокі іграшки-безхатьки.

– Вітаю, – до Наді підійшов новий покупець.

Дідусь встав з-за велосипеда й припідняв кешкета в знак привітання. Він придбав у Надії пару іграшок.

– Це Ви онукам? – поцікавилася бабця.

– Ні, в мене немає онуків, – всміхнувся він, – Завтра ми з сусідами влаштовуємо барбекю, вирішив порадувати їхніх дітей.

«Як мило» – майнуло в голові Надія.

– Вам їх запакувати?

– Так, будь ласка.

Бабця стала обгортовувати товар, та раптом їй стало зле. В животі почало щось коїтися. Вона намагалася вгамувати свої очі, які так бігали по-всюду. Нервуючись, вона впустила іграшку на землю. Її швидко підняв старий, що був навпроти неї. Він ввічливо простягнув її Наді, й та повільно її забрала. Надія зустрілася поглядом з покупцем й, чомусь зашарівшись, опустила свою голову. Вона закінчила з пакувнням.

– Чотирнадцять фунтів.

Покупець простягнув гроші й спитав, як звати бабцю.

– Надія, – відповіла тихо.

– Генрі, – на його обличчі з’явилася усмішка, – Чекаєте Дня Гая Фокса?

– Кого, препрошую?

– Гая Фокса. Невже Ви ніколи не чули про таке?

Наді стало трохи ніяково.

– Протягом всієї ночі в небі будуть феєрверки. Це чарівне дійство. Якщо не бачили, обов’язково приходьте післязавтра на головну площу. Я буду радий Вас там бачити.