Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

Розділ сьомий

Дядько невпинно лагодив машину. Він крихтів, пихтів, лаявся...

– Наш дядько дуже любить копошитися в автомобілях, – сказала Есмеральда.

– Еге, він тільки цим і займається, але ніколи на них не їздить, – погодилася сестра.

Дівчатка сиділи неподалік хатини та смакували грушами. Вони спитали у бабці, чи прийде до них сьогодні В’язанко.

Не встигла бабця й відповісти, як з її кишені виплигнуло мишеня. Сестри неабияк зраділи йому, та почали про все розпитувати. Вони чемно ставилися до нього, обережно тримаючи в руках.

«Що ж, за нього можна не хвилюватися» – подумала собі Надя та пішла до Клари. Цікаво, що люди за такий короткий час можуть сильно поріднятися. Мабуть, це тому, що обидві вони мали дітей. Але сьогодні жінка була досить мовчазна.

– Дякую, Надіє, поміч сьогодні не потрібна, – відрізала вона, – Дядько має вже скоро закінчити лагодити Вашу машину.

Бабця стримала свій подив. Насправді дивного тут нічого не було. Вона – стороння людина, вони – сім’я, що погодилася допомогти їй. На цьому все. Та щось в них було особливого, такі ввічливі й люб’язні. Ну, майже.

– А-а, зараз помру… – у вікно впав стомлений дядько. Знов весь замурзаний в мастилі й до жаху спітнілий.

– Що трапилося? Знову молоток собі на ногу впустили? – запитала спокійно Клара. Дядько похитав головою, – Бензин до рота потрапив? Чи що сталося?

– Ой дорогенька, – звернувся дядько до Наді, – Я такої складної машини ще не зустрічав! Якби автомобіль був твариною, то його ніколи не можна було б приборкати…

– Що ви накоїли з моєю машиною?

– Нічого, люба, от тільки треба поміняти каталізатор, і все буде добре. Та це вже обійдеться тобі, дорогенька, у кругленьку суму.

Дядько простягнув у вікно рахунок, нашвидкуруч начерканий олівцем. Бабця ще ніколи не була такою знівеченою, побачивши кількість нулів.

– Ви можете підзаробити на ринку, там непогано торгується, – підказала Клара. Вона розуміла, в яке скрутне становище потрапила бабця. Але що вона продаватиме на ринку?

Бабуся намагалася заспокоїти себе, інакше точно от-от знов рознервується, а заспокоюваного в неї не було. Вона стала дивитися за дівчатами у саду, а точніше за мишеням. Раптом до неї прийшла ідея.

– А де у вас тут найближча крамниця фурнітури?

– В нас всі товари в одній лавці, – всміхнувся дядько, – Неподалік від старого дому й на десять метрів праворуч.

– Дякую.

***

Старенька взяла свою сумку та почимчикувала до крамниці. Звичайно, наскільки могла швидко, по бездоріжжям це не так вже й легко. Але добре, коли не маєш щохвилини пропускати водіїв, як то частенько бувало у місті. Та й повітря свіже, прозоре, хоч комашок рахуй.

Місцева лавка вважалася тут за звичайний універмаг. Пахло тут хазяйським милом. Бабця купила мало не всі кольорові нитки, що були у магазині. Склала їх до авоськи й придбала ще дещо: вона не хотіла вертатися до хати з пустими руками, тому не пожалкувала грошей на смаколики дітям та каву для дорослих. Та тепер була майже зовсім без грошей.

Бабця була поринута в думках, коли поверталася додому. Вона не помітила, як випадково наступила на якогось чоловіка. Той виглядав грізним й не дав Надії змогу пройти до будинку першою. Якби хотів, то міг би запросто й штовхнути її.

– Альфреде, ми тебе не запрошували сюди, – почулися тверді слова Бена, але чолов’яга на них ніяк не відреагував. Він всівся на диван та запалив цигарку.

Тим часом Клара запропонувала бабці погуляти, не помітивши, що вона щойно з прогулянки. Було б нечемно виганяти її з дому, проте зараз її присутність була дещо незручною. Чи не через Альфреда, так? І неозброєним оком видно, що він турбує цю родину. Надя все-таки вийшла надвір й пішла до дітей. Ті не відставали від В’язанка ні на хвилину, заворожено слухаючи його теревеньки.

– …Звичайно, малий розмір це не завжди зручно, коли живеш у великому світі. Але частенько це стає в пригоді! – щось тихенько пищало мишеня.

– Розкажи! – хором просили діти, але розмову перервала бабця.

– Привіт, як у вас справи? – всі відповіли добре, – А чи не розповісте мені, хто такий Альфред?

Надя пізно усвідомила, що надто різко спитала про це, хоча намагалася якомога м’якіше. Всі п’ятеро дітей вмить замовкли, зиркаючи один на одного. Тоді дівчата підійшли до бабці й трохи спантеличено сповістили:

– Батьки веліли нам про нього не розказувати.

– Чому? Він поганець? Аферист чи шантажист?

– Бабцю, не розпитуйте!

– Інакше нам будуть від нього непереливки, – виказав Вуллі. Йому всі цикнули.

Наді стало достатньо і слів малого хлопчика. Вона не має довго залишатися у цієї родини, аби не завдавати їм зайвих проблем. Якби ж вона не збилася з курсу, то вже давно була на половині дорозі до Лондона!

Старенька сіла на лаву та дістала зі своєї сумки набір для в’язання. Взяла нитки яскравого кольору та почала швидко в’язати. Вона нічого не говорила, а її очі були зосереджені на праці. Так вміло ще ніхто не в’язав. Діти підсіли до неї ближче, аби поспостерігати за її роботою. Навіть В’язанко на якийсь час замовк.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍