Nox Carmen (Нокс Кармен) - За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)

Якщо раніше очі викладача щодо мене транслювали таку-сяку ніжність, то зараз у них плескався чистісінький шторм.  

Дихання збилося від його уважного погляду, зверненого на мою зону декольте. 

— У тебе тут щось... — криво посміхнувся він і провів нігтем великого пальця вздовж моєї шиї там, де пульсувала артерія.  

Я з шумом втягнула повітря крізь зуби, відчувши гострий біль. Вперлася долонями об його груди та смикнула ногами, щоб він мене відпустив. На диво, викладач без заперечень поставив мене на ноги та наче нічого не сталося, вказав рукою на двері. 

— Христина чекає на тебе. — Тан ступив до сходів, недбало кинувши мені через плече: — Сьогодні можеш не з’являтися на заняттях. Може, якби вночі ви з подругою не проводили небезпечні ритуали, то сьогодні почувалися б краще. 

Притиснувши долоню до шиї, я чкурнула за двері. Христина Михайлівна оглянула мене й напоїла лікувальним зіллям, від якого запаморочилася голова. Тому я на декілька хвилин прилягла на маленький диванчик у її кабінеті, поки вона перебирала папери.  

— А що з твоєю шиєю? — зіщулила золотисті очі цілителька. — Трави Кетщум мали б загоїти всі рани. 

Я доторкнулася до місця, де мене торкався Тан, і скривила губи. Під пальцями відчула щось шершаве та випукле, за обрисами схоже на спіраль. 

— У вас є дзеркальце?  

Христина порилася в сумочці та простягнула мені крихітну палітру тіней із дзеркальцем. Мої очі ледве не повилазили з орбіт, коли у віддзеркаленні я побачила на своїй шиї невеличке татуювання. 

— Трясця твоїй матері! — пробубоніла я, давлячись повітрям. Сіла на дивані почавши осатаніло терти цю бісову хрінь подушечками пальців. 

— Зупинись, Орисю. Дай подивлюсь. — Христина обережно відсунула від шкіри мою тремтячу долоню. Хвилину вивчала незвичне утворення на дотик, після чого підтиснула губи. — Ти не сама його собі зробила? 

Я хитнула головою. 

— Мене Тан Дар... Дарні... — почала затинатися, пригадуючи його прізвище. 

— Дарновський? — цілителька здійняла світлу брову. 

— Так, — здригнулася, — це він мене поранив. Своїм... нігтем, доки на руках ніс сюди. 

— Тебе вісімдесятирічний дідусь сюди приніс? Звісно, якби він був чаклуном, тоді... питань нема ніяких. Але він — звичайна людина, Орисю! — ошелешила мене Христина та чомусь засміялася, спершись попереком на стіл. 

Пальці на ногах заніміли. Жбурнувши дзеркальце на диван та обтерши спітнілі долоні об штани, я зірвалася з місця й вибігла за двері.  

Він не чаклун? Як це йому вісімдесят років? Тан виглядає максимум на тридцять! 

Що відбувається?.. Що тут, у біса, відбувається?!