Nox Carmen (Нокс Кармен) - За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)

Розділ 3.2

Нервово смикала ногою під партою, очікуючи на нашого нового викладача з темної магії. Софія відлежувалась у кімнаті після відвідування цілительки, адже поки я лепетала язиком із Давидом у лісі, моя тендітна подруга вивихнула суглоб. Тому зараз я вислуховувала щебетання Меліси, що примостила свою примарну дупцю біля мене. 

— А ще я сумую за жареною картопелькою, — засміялася відьма. — З цибулькою! 

Намагалася не звертати на її торохкотіння уваги, повернувши голову до іншої нечисті. Подружка мого брата сиділа попереду та гортала пожовклі сторінки якоїсь книги. Мавка у середньому ряду послала комусь позаду повітряний поцілунок і знову опустила руку на парту, продовжуючи фарбувати гострі кігтики лаком. У самому кінці, біля шафки з різними настоянками та травами, розташувався Давид. Його непосидючий сусід щось пожвавлено йому розказував, а він, здавалося, зовсім не слухав, затуманеним поглядом дивлячись перед собою. 

Не знайшовши для себе нічого цікавого, я розвернулася до вікна, ігноруючи напівпрозору пику Меліси. Судячи з насуплених брів, настрій її знову змінився.  

— Я згадала тебе, — прошепотіла вона. — Ти й твій... твій... 

— Брат, — відповіла тихо, аби інші не подумали, що я знову розмовляла сама із собою. — Артур дізнався про тебе від чаклуна зі своєї роботи, якому ти, здається, допомогла з... 

— Упирями, — щиро всміхнулася Меліса. — Я пам’ятаю. Його Ігорем звали... Він іще живий? 

Я хитнула головою. 

— Начхати на нього! Що ти пам’ятаєш про нашу справу? Про Молоха? 

Витріщаючись на Мелісу, не одразу зрозуміла, що всі замовкли й тепер із зацікавленням косилися на мене. Відчула на спині пекучий погляд Давида. 

— Він харчується неслухняними дітьми, — відповіла з явною насмішкою подружка брата, не відриваючись від книги. 

— Якщо не розумієшся на демонах, краще мовчи, — фиркнула Меліса та склала руки на грудях. 

— Вона має рацію, мовчи та не втручайся у чужі розмови! 

Лише зіткнувшись із примруженими очима брюнетки, зрозуміла, що зморозила. Тепер мене точно вважатимуть божевільною! 

— Ну, вибач, що відірвала тебе від спілкування з голосами у твоїй голові, — вона поблажливо поплескала мене по руці та повернулася до своєї книги. 

— Не вибачаю, — шикнула я собі під ніс і здригнулася від гуркоту дверей. Уже знайомий нам із Софією викладач плавно увійшов усередину. Його крижані очі сканували притихлу нечисть, ніби вишукували когось конкретного. Незвичне татуювання з легким сріблястим відблиском на його блідій шиї прикувало мій погляд.  

— Моє ім’я Тан Дарновський, — заговорив він оксамитовим, злегка хрипливим голосом та посміхнувся. 

Я з важкістю проковтнула в’язку слину. Енергетика цього чоловіка тиснула, і схоже, не лише я це відчувала. Мавка схопилася за голову; пасмо її білявого волосся прилипнуло до багряного лаку, що не встиг висохнути. Позаду хтось приглушено застогнав. 

— Незвичне ім’я та зовнішність. Ви поляк? — почувся голос безстрашної подружки мого брата. Тепер зрозуміло, чим вона його зачепила. 

Викладач сперся долонями на її парту, вишкіривши білосніжні зубки 

— Ні, Дарино, я не поляк. — Він випростався та зімкнув руки за спиною. — Вас повинен хвилювати лише мій предмет і анітрохи звідки я. 

Відьма повільно згорнула книгу. Сіла рівно та опустила голову, повністю підкоряючись. 

Я подивилася на стілець поряд, шукаючи в очах примарної Меліси підтримки, проте її там уже не було. 

Мій погляд ковзнув по склі панорамного вікна. На яскраво-зеленому газоні, біля самісінького кам’яного муру, що огороджував академію від лісу, стояв мій брат, стискаючи закривавленими руками конверт із листом, який я йому віддала. Його каламутні очі невідривно стежили за мною. 

Прикусила внутрішню сторону щоки, аби стримати крик.  

Артур зробив невпевнений крок та похитнувся. Він перейшов на біг, а я, пришпилена страхом до скрипучого стільця, навіть не змогла поворухнутися. Ніхто, здавалося, його не помічав. Не чув, як важкий хрип зривався з потрісканих губ мого брата. Як він наблизився до вікна та з усією силою ляснув долонею по склу, залишаючи на ньому закривавлений слід. Ніхто не бачив химерної посмішки, що спотворила його красиве обличчя.  

Ніхто крім мене. 

Вхопившись за край парти, я заверещала. Чиїсь міцні руки підхопили мене, коли моє тіло почало сповзати на підлогу. Притулилася до чийогось плеча й відчула щокою гарячу шкіру. 

— Щоб ніхто не виходив за двері до мого приходу, — дав команду суворий голос. 

Холодне повітря від відчинення дверей полоснуло по моїх очах, які миттю затопило слізьми. Я лише сильніше втиснулась у викладача, залишаючи на його сорочці вологий слід. 

— Орися, так? — запитав він і зробив крок за поріг, тримаючи мене на руках.  

Я кивнула та підвела голову. Поки двері за спиною викладача не зачинилися, визирнула з-за його плеча, щоб саме в цей момент перетнутися з почорнілими очима Давида. 

Тан, чи як там його, оминув трьох чаклунів, що тупцяли на сходах, здивовано позираючи нам услід, і підійнявся на другий поверх. Його рука міцно тримала мене під колінами. Навіть занадто. Подумки зраділа, що сьогодні одягла штани, а не коротку спідницю, і його пальці не торкалися моєї шкіри. 

— То що сталося, Орисю? — запитав викладач, збавивши крок.  

І куди він узагалі мене несе? До цілительки? Нажахана побаченим, я навіть дихати не могла, не те що запитати. 

— Можете мене відпустити? Мені вже краще, — попросила пошепки. 

— Краще тобі чи ні, це вже Христині Михайлівні вирішувати, — на вустах Тана з’явилася легка усмішка. 

Отже, все-таки до цілительки... 

— Вибачте, що зірвала вам заняття, — перепросила, відчувши, як тепло розлилося в грудях від цього його жесту.  

Тан повернув до мене голову та раптово зупинився. Його рука, що притримувала мене за спину, поповзла доверху. Опинилася на шиї й злегка її стиснула.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍