Вікторія Хорошилова - Новий світ. Провидиця, Вікторія Хорошилова

— А сенс? — запитав Януш — Їй зараз нічого не продадуть, скажуть маленька.

— Нехай буде, ніколи гроші, навіть дитині, зайвими не будуть. Все ми пішли гуляти.

— А тобі сьогодні не потрібно на роботу?

— Взяв відгул на кілька днів, мушу ж я нарешті з маленькою онукою познайомитися.

— Лія, дзвонила Лаура, мама твоїх подружок близнючок, вони на два тижні поїхали на море. Будуть через тиждень. Вона мені додзвонитися не могла, поки ми були на практиці. Учора додзвонилася. Як повернуться, зможеш із дівчатками гуляти.

Просто кивнула.

— Поїхали? — запитав дідусь.

Посадив мене на переднє пасажирське сидіння і пристебнув.

— Можна я ззаду посиджу?

— Я тебе вже пристебнув. І там нічого не буде видно, не бійся, я не лихачу.

— Ти мене в машині не залишиш?

— Ні, — сказав розгублено дідусь трохи.

Повірила йому і розслабилася. Потрібно вчитися заново довіряти людям.

У магазині дідусь узяв візок:

— Ну що, поїдеш у дитячому сидінні?

— Не хочу!

— Зате буде все видно і будеш сторожити наш візок.

— Умовив.

Дідусь з усмішкою посадив мене на дитяче місце у візку. А я сиджу і почуваюся вкрай по дурному! Але бачачи інших дітей розумію, що ніхто на мене не покаже пальцем і не скаже, що доросла дівка у візку сидить. Для них я маленька, розумненька. Дідусь поклав свою барсетку у візок і став набирати в неї різні овочі. Коли він черговий раз відійшов, незнайомий чоловік спробував забрати його барсетку. При цьому повністю ігноруючи мою присутність. Я вчепилася в дідусеву барсетку і заявила:

— Не віддам! Це мого дідуся! Відпустіть!

Чоловік спробував закрити мені рот і висмикнути свою здобич у мене. Але я його вкусила. Він завив, чим привернув увагу дідуся і співробітників магазину. Довелося дідусеві брати мене на руки, забирати свою барсетку і разом із незнайомцем іти в кімнату охорони і там уже з'ясовувати всі деталі. Чоловіка, що спробував нас пограбувати, забрали правоохоронці, а ми повернулися до покупок. Назад у візок мене вже не вмовили залізти, а дідусь пристебнув свій великий гаманець до пояса.

— Сам винен, — сказав він мені, — ти в мене хоробре малятко. Не побоялася, захистити мою річ.

— А чого боятися, людей навколо багато. А в тебе там ще й телефон і документи.

Дитяче сидіння довелося скласти, бо набрали ми багато. Посмикала дідуся за штанину.

— Що?

— Торти, брати мені торт заборгували.

— Ох вже ці брати.

— Вони мій торт утрьох за один присід з'їли і мені навіть маленького шматочка не залишили.

— Серйозні звинувачення. І так який був?

— Ось, ось він!

Продавщиця посміхнулася. Розповіла склад торта дідусеві, а я кивала, підтверджуючи, що так, це він. Нам його упакували. Дідусь склав продукти у візку так, щоб торт доїхав у цілісності.

— Ну що, усе начебто взяли.

— Дещо забули.

— Що?

— Ну, дещо важливе, інакше буде лотерея, хто буде з ванни кликати на допомогу і шукати запаси паперу.

Дідусь розсміявся і покотив візок до відділу хімії. Взяли ще капсул для прання та миття посуду. Після паперу шукала освіжувач повітря з нейтралізацією запаху.

— Ось він!

Показала дідусеві і традиційно, ногою, за щось зачепилася і добряче шмякнулася на плитці. А підборіддям об край дерев'яних палет із якоюсь хімією. Зуби так голосно клацнули, злякалася, що позбудуся багатьох зубів. Мене швидко підхопили на руки і почали перевіряти на наявність травм. Побачивши обдерте підборіддя, дідусь злякався. Знову ми опинилися в закутках магазину, тільки тепер викликали лікаря. Дорослі були в шоці, що я мовчу. А я була трохи здивована тим, що сталося, і так, підборіддя боліло. Перевірила обережно зуби. Лікар помітив цей жест і посміхнувся.

— Не переживай, зуби на місці й навіть цілі. Відкрий рот, та цілі. Жоден не відколовся. Сер, сьогодні уважно за донькою стежте.

— Онука.

— Якщо буде щось боліти одразу в лікарню. Мала, щось болить?

Показала на обдерте підборіддя.

— Крім нього.

Мотнула головою, трохи задзвеніло у вухах.

— Загалом, стежте за станом онуки і будь що в лікарню.

Підборіддя мені заклеїли і нас випустили в торговий зал. Наш візок знайшли біля каси, нам уже порахували наші покупки і навіть той спрей, що я показала, поклали. Дідусь розрахувався і покотив візок із кульками. Мене при цьому ніс на руках.

— Поїдемо за планшетом?

Він трохи видихнув, мабуть, зрозумів, що раз питаю про техніку, значить, усе добре. Але я поки й сама не визначилася, як почуваюся. Голова починала боліти й паморочитися. У магазині знову подорожувала в дідуся на руках, він сам пояснив, що нам потрібно. Мене посадили на м'який диванчик, спробували дати вибрати. Тут дідусь помітив, що зі мною все ж не все гаразд.

— Ліє, сонечко моє, що з тобою?

— Голова болить. Мені байдуже, який планшет, ти говорив, щоб для школи підходив і можна було відео дивитися і в мережі читати. І про якийсь телефон із навушниками.

Дідусь швидко сам усе вибрав. Навушники мені дісталися з малюнком мультяшним. Він усе оплатив і підхопив мене на руки.

— У лікарню?

— Додому. Продукти потрібно вивантажити.

Краще мені не стало. Щелепа стала сильніше боліти. Дідусь просто на спринтерській швидкості вивантажував покупки. Мабуть, мій зовнішній вигляд говорив про те, що краще поквапитися.

— Потрібно було одразу в лікарню їхати, — бурчав дідусь.

— Усе гаразд, просто щелепа болить і голова.

— Моє ти терпляче диво, це не нормально!

Мене підхопив на руки і побіг до машини. У лікарні нас одразу прийняли. Лікар посвітив в очі ліхтариком і сказав.

— Доведеться робити загальне сканування. Дітям воно дуже не подобається і потрібно буде її пристібати.

— Робіть. Їй тільки гірше стає.

Я не пручалася. Хоча, коли опинилася в чомусь схожому на апарат для томографії, занервувала. Так, тут інший звук був, але не менш противний. Голова так сильно розболілася, що я провалилася в темряву. Результати отримав лікар одразу ж і сказав дідусеві: