Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

передвиборчу роботу українців й дошкулювання одеського дописувача «Ради» бувшому одеському депутатові «тоже малоросові» Нікольському, ні виборчі права населення, ні, вкінці, одна-єдина брошура про вибори до Думи Державної, яка, певно, лежить на лавках книгарні і буде ширитись в народі, як минуть вибори.

Я добре знаю, що жодній українській групі суспільній нема волі виступати одверто в публічнім житті, нема волі одверто провадити виборчу кампанію. Нема волі... Але й в неволі находять люди способи боротьби...

Ніякий «догляд» не годен обняти сусідського життя, паспортна система і поліцейські рогачки не годні спинить рух людності з сіл до міст, з міст до сіл, з міста до міста і від села до села.

Блюстителі «порядку і спокойствія» не годні знати, що люди між собою говорять в їх повседневних відносинах, не годні заборонити їм заводити знайомства в громадських цілях і в «кустарний» спосіб займатись громадськими справами, коли обставини не позволяють на організовані форми суспільного життя. Доносителі по найму і по призванню не матимуть навіть про що доносити, хоч би їх так було багато, що де двох зійдеться, там і підслухач з’являється третім, бо ж люди мають говорити не про «озброєне повстання» і «демократичну республіку», і не про «відірвання України від Росії та прилучення до Австрії», а про легальне виконання горожанських прав, про те, щоб в легально існуючу законодатну інституцію послати таких послів, які відповідають їх бажанням, а не бажанням засадничих ворогів тієї інституції, послати таких людей, котрі розуміли б потреби українського населення й уміли їх в відповідний спосіб боронити.

Перешкод для ведення виборчої агітації дуже багато, але ще більше є можливостей їх оминути, побороти, треба тільки хотіння й праці, треба активності.

А ми, українці, серед численних хиб і пороків, одержаних у спадок від своїх батьків, найбільшу хибу, найбільший порок маємо і ніяк його не позбудемось, страшну, кари гідну національну пасивність і безділля, безділля лише для себе, бо для других багато часом робимо. В своїх же справах все надіємось на «а може», хоч би те «може» щодня нас до розпуки приводило. Та добре, коли хтось хоч надію має. Більше всього люди наші сидять по своїх норах без надій, лише з мріями, бо надіятись можна на щось, як на результат чогось, надіятись можна на посунення національної справи наперед тоді, коли для цього попрацювати, вложити в це діло працю. А мрія... це така невинна річ, не вимагає ані праці, не потягає небезпеки навіть і не дає ніяких результатів, крім спокою і — іноді патріотичного плану.

В мріях ми часто навіть далеко заходимо, але з своїми дітьми говоримо «по-панському», сусідів не зважуємось заставляти слухати «мужичої мови», цілі літа можемо сидіти на селі і жодному селянинові книжки української не дати, хоч би се була — «Від чого вмерла Мелася». І не тому, що за ці «злочини» власть здумала би вести до криміналу, а просто тому, що ми є пасивними людьми під зглядом національним.

Нам, хто тільки не захоче, той не накине своєї «віри», тільки ми ніколи й нікому своєї, часто навіть власним дітям. Це не є згущання красок, 9/іо «свідомих» українців в Росії мусять про себе сказати, що то правда. Далеко ліпше під цим зглядом в Галичині, але й тут водяться ще такі «патріоти» і «діячі».

Ота пасивність національна, коли ми перейдемо від приватного родинного і сусідського життя до життя громадського, дійсно загальна на російській Україні. Російські українці боролися і будуть боротися за все, тільки не за те, чого їм найбільше треба. Працюють вони багато для народної просвіти, тільки тою своєю роботою вкидають нарід в пащу денаціоналізації, а не подбають навіть невинної книжки просунути в шкільні бібліотеки. Є вони великими прихильниками земства і ідеї самоврядування, але про самоврядування України говорять тільки в святочні дні, і то так, щоб люди не почули, бо ... якось ніяково, «несвоевременно». Великі вони прихильники представницького устрою державного, але на виборах голосують за різних поступовців, лібералів, соціалістів, тільки не українців, і самі як національність з того устрою не користають.

Мало ще виплекали внутрішньої сили національної, показником якої є національна активність і з якої виростає сила національна в політиці і громадському житті. І мені здається, що не проявлять російські українці національної активності і в таку важну хвилю, як вибори до Думи, ніщо на це принаймні не показує. Переконався б я в противнім, коли б прочитав по часописях, що студентів і інших інтелігентів українських виставляє з села поліція за передвиборчі розмови з виборцями, а урядники відбирають від селян українські книжки про вибори до Думи і списують про це протоколи. Але ж сього нема. Через те й не бачу ніякої діяльності.

Сніп. — 1912. — 9 (22) вересня.

Галерея сучасних діячів наших

Архієпископ Парфеній

Далеко від рідного краю живе людина, яка придбала великі симпатії на Вкраїні. Се Архієпископ Тульський та Білевський — Парфеній. З цим шановним іменем з’язана велика справа видання Св. Синодом Українського Євангелія. Любові до свого народу, глибокій ученості та енергії сього архіпастиря зобов’язана російська Україна, що має нині Євангеліє.

Архієпископ народився р[оку] Б[ожого] 1858 — у селі Плішивці Гадяць-кого повіту на Полтавщині. Виховувався в Полтавській семінарії та Київській духовній академії. З 1884 до 1894 р. був помічником «смотрителя» Переяславської духовної школи, а потім ректором Вифанської, а згодом Московської семінарії. Вікарним єпископом був у Москві, а з 1904 року єпископом на Поділлі.

Недовгі, бо тільки до 1908 р., але прегарні часи перебування єпископа на Поділлі благословляють ще й досі подоляни. Там власне єпископ зумів додержати слів Христових: «Божіє — Богові, а кесареве — кесареві» і погодив інтереси церкви, держави і нації української, віддаючи «кожному своє». При ньому й завдяки йому на Поділлі розпочалися дійсні заходи коло народної освіти в справжньому значенні сього слова. Але, на превеликий жаль, єпископ був переведений до Тули. Та й живучи далеко від рідного краю, віддав він свої сили праці на користь того люду, якого сином є. Там докінчив він редакцію перекладу Євангелія. За сю працю нагороджено його архієпископською патерицею. Гаряче бажаємо, щоб Архіпастир мерщій вернувся до коханого краю, який жде його як одного з своїх кращих синів.