Делісія Леоні - Повстала з попелу, Делісія Леоні

Коли двоє чоловіків підбігли і оточили мене, я, навіть не замислюючись, скористалася своєю магією. Але... вона їх не зачепила. На їхніх грудях висіли медальйони, які випромінювали чудове сяйво.

— Рейлі, - проскреготіла я, розуміючи, що нас вирішили випередити. Про наші плани стало відомо йому, і Рейлі вирішив наступати першим.

Вони наближалися до мене, їхні обличчя були сховані під відлогами. Але чим ближче вони підходили, тим більше я розуміла, що вони не хочуть мене вбити. Я потрібна їм живою.

Я відчула, що вперлася у підвіконня. Швидко кинула погляд униз. Другий поверх. Не так вже й високо. Я знову направила проти них полум'я… але воно, приближаючись до них, затухало!

— Ми не завдамо вам шкоди, - почула я грубий голос, а потім скрикнула, коли на мене потрапила їхня кров.

Деміан встиг вчасно врятувати мене. Два жерці впали мертві, вбиті його мечем. Безперечно, вони прийшли за мною. Моя сила їх не бере, зате вмирають як звичайні смертні від іншої земної зброї.

Я перевела подих і озирнулася довкола. Всюди були тіла вбитих: жерців та солдатів. Деміан підбіг до своєї матері і помацав пульс.

— Це точно не люди Цортіса, - впевнено заявила я, коли Деміан попрямував у мій бік.

— Але це все через тебе!

Він змахнув своїм мечем. Різко, раптово, з перекошеним від гніву обличчям. Я навіть не знаю яким дивом змогла ухилитися. У цей момент я не контролювала себе і, здається, магія сама вирішила захистити мене. Деміан закричав від болю, а я побігла до виходу. Але тут на мене чекали нові сюрпризи. Солдати. Одна частина охороняла їдальню, друга – боролася з жерцями.

— Убийте її! - почула я позаду себе наказ Деміана і солдати моментально кинулися на мене.

Ненавиджу вас усіх! Та як я могла тільки повірити йому?! З цього моменту мої руки завжди палахкотіли синім вогнем. Кожен мій крок залишав по собі полум'я, яке збільшувалося і потім розтікалося вогняними річками палацом. Це трохи зупинило моїх ворогів, і я поспішила якнайшвидше покинути палац.

Але за кожним поворотом були бої. Слуги та придворні з криками тікали, на підлозі валялися тіла, і десь солдати боролися чи то з жерцями, чи то з кимось іншим.

«Настав час помсти».

Я підійшла до розбитого вікна і визирнула надвір. Випадково поклала долоні на підвіконня, засипане дрібними осколками і з жахом побачила, як магія охоплює стіни палацу. А позаду мене пролунали дикі крики. Різко обернувшись, я побачила як люди падають, оповиті моєю магією. Падають всі: слуги, солдати, зовсім незнайомі люди… Їхні тіла покриваються кіркою льоду, а потім вони починають повільно згоряти.

Такі ж несамовиті крики пролунали у дворі. Я кинула погляд униз і побачила, що полум'я спустилася по стінах і тепер підбирається до нещасних людей.

Я з усіх сил спробувала зупинити потік магії, але нічого не виходило. Я все намагалася та намагалася, але ні! Сльози застилали очі, а я все намагалася загасити вогонь, що виходив із мене. Робила все, як навчав Тулай, але нічого не виходило!

— Чому? - закричала я, дивлячись на свої руки, на свої ноги, під якими розросталося синє, ненависне полум'я.

—  Дез! Дез!

Я почула крики Деміана зовсім поруч і побачила відчинені двері в одній із кімнат. Я поспішила туди, але завмерла на порозі.

— Я… я не хотіла… правда… — прошепотіла я.

— Зупинися! Зупини це, Торі! - закричав, як божевільний Деміан, з перекошеним від люті обличчям.

Я намагалася, але нічого не могла зробити, магія не зупинялася. Сльози застилали очі. Я цього не хотіла. Ні… о, боги, я цього не хочу!

—  Дез! - його крик розірвав моє серце. Він нічого не міг вдіяти. Він міг лише спостерігати, як його сестра вмирає...

Полум'я підібралося і до Деміана. Я гукнула його, спробувала все це в черговий раз зупинити, але моя магія мені більше не підкорялася і я не розуміла чому.

— Деміане йди! - крикнула я, коли чоловік застогнав від болю.

Але наступної миті закричала вже я, коли його меч пронизав мене. Я схопилася за живіт, відчуваючи, як руки швидко стають мокрими, липкими, гарячими. Я опустила погляд униз. Полум'я навколо почало гаснути, а в моїх очах все різко почало темніти.

Різким рухом Деміан витягнув свій меч. Я не втрималася на ногах і впала. А за мною впав і він. Полум'я довкола нас повільно згасало. Я навіть не знала, що сказати. Було мені боляче? Не знаю… дивне відчуття. Біль є, але він ніби… десь поряд, не зі мною. А може, це я вже спостерігаю за собою зі сторони? А ось темрява в очах лякала мене більше.

— Це все? Ми врятували світ? - іронічно запитала я, ледве вимовляючи кожне слово. Та я навіть не була впевнена, що я сказала це вголос.

— Швидше ми програли йому, - останні слова Деміана, які я почула перед тим, як мої очі заплющились назавжди.

І тут має бути:

Мої шановні читачі! На нас чекає останній розділ -  епілог. Як вам такий кінець?)))

Знаю, не дуже смішно))) Але у автора вночі гарний настрій, тому розділів буде ще... два-три)))

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно