Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

зайшов у штаб до Віктора Білаша. Той сидів увесь обкурений задушливим цигарковим димом і все щось креслив, вимірював, підраховував. Своєму начальникові штабу Махно вірив, як собі, вважав його найталановитішим стратегом і тактиком громадянської війни. І все-таки "батько" часто полюбляв у ході тієї чи іншої операції, досконало розробленої Білашем, раптово щось переінакшувати, несподівано змінювати план ведення бою. Така тактика виробилася у Нестора ще в Бутирці, на каторзі, щоб не спійматися на "вудочку" якогось "сексота” чи "дезінформатора".

— Усе, Вікторе, зважив, підрахував? — спитав Нестор начальника штабу.

— Так, "батьку". Можна починати. Тільки коли? Ти чогось зволікаєш... Аби не запізнитися... Нам потрібно напасти першими.

— І нападемо! Не сумнівайся, Вікторе. Живі будемо — не помремо...

Махно чогось вичікував. Дати наступу не говорив навіть Білашу. Можливо отаман сам цієї дати ще не встановив. Раптом увечері 24 вересня 1919 року він просурмив збір своїй "Чорній сотні". Обходив стрій, дивився кожному повстанцеві у вічі, питав про здоров'я, настрій, навіть про сім'ю, мовляв, де вона і як вона зараз? Підійшов до Вані Негребецького. Подумки згадав, що колись, ще при першому взятті махновцями Катеринослава, прохала Галина свого покровителя, аби він, Нестор, беріг Ваню, бо це майбутній великий поет-пісняр.

— Може, Ваню, залишишся з Воліним і Аршиновим? Листівки складати... Вони мені також — як постріл у серце.

— Ні, "батьку", я з тобою.

— Дякую.

Пішов далі. Зупинився навпроти Вусатенка.

— А ти, Петре.. Це скільки вже в тебе дітей?

— Не вмовляй, "батьку". Я йду з тобою.

Поряд з Вусатенком стояли гуляйпільці Григорій Лютий та його двоюрідний брат Сидір Лютий, далі Олексій Марченко, Григорій Василевський, Гаврило Троян, Василь Данилов, Григорій Махно та Савка Махно, (рідні брати Нестора), Євлампій Карпенко, Василь Лисенко.[87] Цих нічого й питати, чи хочуть вони йти під проводом "батька” в невідомість. Усі вони аж пашіли здоров'ям, і вже давно стомилися їхні руки в бездіяльності від того, що уже місяців зо два не стинали людських голів.

Від чоловіків перейшов Махно оглядати Галинину "чорну сотню". Жінки також підуть з ним на особливе завдання, про яке в жодному штабному документі не записано жодного слова і суть якого знає тільки він, Нестор Махно. Галинине військо було вдягнуте в чорні легкі шкірянки, хромові чобітки і чорні шапочки з білою навкіс смужкою із ситцю. Усі жінки — усміхнені, жартівливі і просяться у бій.

Оглядинами "батько" залишився задоволений. Зайшов у штаб до Білаша.

— Ну що там ти придумав? — бадьоро запитав того.

— В якому розумінні, "батьку"?

— Та куди спершу рушимо?

Білаш, котрий уже добре вивчив Махнову тактику ведення бою, відповів:

— У мене розроблені плани на всі напрямки.

— А все-таки?..

— Я радив би сьогодні вночі рушити на головні сили денікінської армії.

— Молодець, — похвалив "батько" начальника штабу. — Ми так і зробимо. Тільки спочатку підемо у протилежному напрямку — на захід, — побачив, що в Білаша від почутого густі брови полізли на лоба і, щоб у того не стався нервовий стрес, заспокоїв: — Вірніше, зробимо видимість, що прагнемо прорватися на захід: зав'яжемо недовгий, але жорстокий бій з тими частинами, які нас оточили із заходу. Покажемо білим, що ми хочемо все-таки з'єднатися з Петлюрою. І не забудь видати наказ, аби якомога більше взяли денікінців у полон. А в убитих біляків нехай забирають документи.

— Коли розпочнемо, Несторе Івановичу?

— Зараз і негайно. Піднімай кілька загонів — і вперед у бій смертельний.

Наступ махновців саме в цьому напрямку був для противника таким несподіваним, як сніг на голову літньої пори. Ворог був зім'ятий і, здається, повністю розгромлений. Повстанці рвалися вперед, на захід. Та нараз надійшов наказ відступати. У польовому штабі денікінської армії вирішили, що махновці захлинулися, у них не вистачило більше сил. І зробили такий висновок: повстанці, як і раніше, рвуться на захід, а не на північ, де стоять головні сили Добровольчої армії. Проаналізували дивну нічну вилазку Махна і в головному штабі противника. Генерал Романовський дійшов висновку, що то була всього-навсього розвідка боєм, що Махно дійсно пробиватиметься на захід, а щоб заплутати ворога, він наступної ночі (Махно любить нічний бій!) вдарить у північному напрямку — це буде його так званий відволікаючий маневр, а тому бій триватиме недовго, бо основний — відбудеться на заході. Отже, негайно треба укріпити західний напрямок.

Передбачення Романовського виправдалися. Махновці дійсно наступної ночі, за вказівкою "батька", круто повернули на північ, вщент розбили денікінську групу, яка обороняла село Крутеньке і замість того, щоб кинутися переслідувати втікаючого ворога, знову повернули назад.

Такі дії Махна бісили генерала Романовського. Він нервував, не вірив сам собі, що так швидко розгадав тактику цього хитрого селянського полководця, причому, розгадав уперше, отже, безперечно, десь помилився. Бо, не навчений у академіях військового мистецтва, "батько" завжди приймав дивовижно-карколомні рішення, відгадати які ще не