Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

Петлюра покидає у супроводі Левка Макухи бронепоїзд, не попрощавшись з Тютюнником.

...Десятикілометрова зона дій махновської повстанської армії. Вона перетворена у суцільний військовий полігон. День і ніч більше 40 тисяч повстанців училися стріляти з гвинтівок, кулеметів, гармат, колоти багнетами, бити прикладами, рубати шаблями, різати ножами й кинджалами, душити руками, мотузками й палицями, стинати голови косами й серпами, їздити на конях, володіти кулеметною тачанкою і ще багато чого іншого, що може раптом знадобитися в бою. Після важких тренувань повстанців вели у лазню, потім добре годували і на вісім годин вкладали, як дітей, спати мертвим сном. А після сну тренування розпочиналися знову.

Нестор поповнив новими досвідченими бійцями і свою "Чорну сотню". Тепер вона налічувала більше 500 чоловік та ще до неї входила "жіноча сотня" під керівництвом самої "матінки" Галини. Жінки володіли шаблями не гірше від чоловіків, а то ще й ліпше, бо мали надзвичайну реакцію на будь-яку зміну поведінки "противника". "Як-то вони поведуться у справжньому бою? — іноді занепокоювався Махно. — Не підведуть?"

Аж ось несподівано трапилася нагода їх перевірити. Якось повстанці одержали повідомлення, що на село Піщаний Брід — батьківщину Галини Кузьменко — напали червоноармійці й методично знищують селян як потенційних махновців. Нестор послав туди жіночу "чорну сотню" і більше нікого. "Нехай покажуть себе в бою з ворогом, який кількісно значно переважав їх", — думав, а сам переживав за Галину, боявся її втратити.

А Кузьменко тим часом думала лише про одне — як швидше примчати у село, де жили її батьки. Ще далеко від Піщаного Броду зустріла двох жінок похилого віку, які втекли від розправи червоних і тепер ховалися у заростях лозняку. Вони, впізнавши Галину, впали перед нею навколішки й заридали, мов діти:

— Ой, Галю, Галю, донечко ти наша! Горе яке в нас! Горе! І в тебе горе... На наших очах зарубали ті супостати твого батька, як тільки дізналися, хто він... І всіх селян порубали... Нікого там немає. Навіть собак — і тих побили.

Галина застала Піщаний Брід сплюндрованим і спаленим. Не було навіть кого спитати, куди поїхали вбивці. Повела своїх жінок навмання — на південь, у напрямку, де розташовувалася армія Якіра. Коли виїхали за село, махновки побачили валку підвід з червоним прапором — звісно, то грабіжники везли до себе здобутки перемоги над селянами. Ворогів було у кілька разів більше, ніж махновців. Та дарма! Нестор завжди вчив, що в таких випадках перемагає той, хто нападає люто і зненацька. Злості ж у нападаючих було достатньо. Галина наказала вихопити шаблі і без крику, без шуму-гаму, а тихо, але з неймовірною жорстокістю (це також з науки Нестора!) накинутися на загін червоних...

Бій тривав більше години. Крики, зойки, стогони, скрізь по степу скривавлені й порубані на шмаття трупи. Жінки рубали шаблями, одна лише Фаїна Гаєнко вправно і влучно знищувала ворогів з револьвера, подарованого їй Федором Щусем. А Малашка Вусатенко, фізично здорова, дебела молодиця, рубала противників від голови до сідла, і вимушена була посеред бою навіть змінити шаблю — так затупилася її перша. У полон нікого не взяли — знищили всіх.

Повернувшись з поля бою, поховали з почестями піщанобродівців у братській могилі. Лише Андрія Івановича Кузьменка — батька Галини — поховали окремо. На його могилі дочка поклялася вічно нищити більшовиків, де б вони не були і ким би вони не були.

Покидаючи село, Галина просила матір, котра випадково знайшлася, залишити спустошене обійстя і їхати з нею у світи, так, мовляв, безпечніше для неї. Але мати відмовилася:

— Ні, доню, у тебе в житті своя дорога, а в мене — отут споконвічна батьківщина, гніздо моє. Та й не покину я твого батька ніколи. Отут з ним і ляжу в сиру землю, — вивела Галину за ворота і ще довго дивилася, як вона на чолі із загоном, віддаляючись від села, все зменшувалась і зменшувалась, аж доки зовсім не зникла на обрії.

З цього приводу Махно негайно послав Затонському "Ультиматум", зміст якого був дуже стислим і зрозумілим: якщо хоч раз щось подібне вчинять червоні, то будуть знищені вщент. Затонський, аби не загострювати й до того напружені стосунки з Махном, без зволікань вибачився за скоєне його солдатами, а Галині Кузьменко надіслав офіційне співчуття. З цієї відповіді "батько" зрозумів, що так звана більшовицька "Південна група" Якіра-Затонського сидітиме на місці, нікуди більше не рипаючись. Вони вже відчули, які вони, махновські гострі шаблі. Але інші противники... Петлюра... Бачиш, який хитрун... Як військовий діяч — він типовий "сибірський валянок". Але як політик — він щось кумекає своєю головою, навіть намагався обдурити... Заграє з махновцями, а сам готує проти нас сокиру. Ні, брате, не на того натрапив!.. Злякався мене — драпонув з Умані в невідомому напрямку. Щастя твоє — інакше б уже на тому світі обнімався з Матвієм Григор'євим... Ні, і Петлюру до уваги не треба брати. В усякому разі — зараз. Він — безсила сіра конячка. Ото стоятиме на одному місці, аж доки не посиніє, а потім, коли набридне дрімати, схопиться й не знатиме, куди тікати. Такі народні вожді не виграють ніколи, а програють завжди. З такими ватажками народ тільки мучиться, втрачає те, що мав, і те, що виборов.

Отже, на сьогодні залишається небезпечним і реальним противником тільки один — Денікін. Армія в нього досвідчена, бійці — відчайдушні, командири — просто генії. Відступати від цих досвідчених і відчайдушних геніїв далі нікуди. Все! Глухий кут! Виходить, настав час тільки воювати... Не на життя, а на смерть!.. Яка безглуздість. Битися і не вмирати, а перемагати! Перемагати і жити!

Нестор