Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Соціялістична ідея комуністів не є реальна, тому що вона заперечує духовну суть людини та її приватну власність.
— Як же нереальна, якщо вона вже існує впродовж двох поколінь? — запитую.
— Упродовж двох поколінь вона держиться на примусі, — каже Христинич. — Комуністи бояться зняти примус, бо коли б зняли, соціялізм би луснув і люди повернулися б до ладу з приватною власністю. Внутрішньо він не життєвий, бо суперечить людській природі. Примус же не може тривати сторіччями. Примус можливий в умовах централізації й диктатури, а вони суперечать технічному прогресу.
— Чого, пане Богдане, не може бути соціялістичний лад у незалежній демократичній Україні?
— Демократизм означає свободу економічної діяльности. Це означає, що здібний та роботящий стане багатим, а нездібний і ледачий буде бідним. Демократизація передбачає право бути багатим чи бідним. Вона покладає відповідальність на саму людину. Зникне штучне вирівнювання всіх. Комуністи воювали проти багатих, а бідних зробили ідеялом — це абсурд. Споконвіків наш народ глузував з босяків і хвалився заможним господарством, а московська галайстра багатих (куркулів) знищила, зробила всіх бідними і привчила бідність вважати за норму життя.
— Між іншим, самі комуняки живуть не бідно. Вони просто від людей ховають свою заможність, — зауважую я.
— Тобто подвійна мораль: одна для комуністів, друга — для рабів (рабсили), — править далі Христинич. — Хай робітники (раби) думають, що бути бідним — це добре. Менше будуть ремствувати й бунтувати.
Приватна власність — гарантія свободи. Коли в країні тисячі заводів приватних (чи колективних) власників, то людина має можливість вибирати, куди їй іти на роботу і на яких умовах, а чи загалом вести своє приватне підприємство. У неї є вибір. Коли ж власник один — держава, то в людини немає вибору: вона мусить іти до праці на тих умовах, які держава встановила. Відсутність вибору — рабство. Приватновласницька економіка — конкурентна економіка, а конкуренція — це змагання, що є рушієм технічного прогресу, того в капіталістичних країнах краща техніка і вищий рівень життя людей. Соціялізм — це богодільня, застій, стагнація. Пригадуєте, що писав Джек Лондон про соціялізм?
— Пригадую. Треба було створити відповідний настрій, щоб його сприйняти. Дякую вам, пане Богдане.
— Нізащо. Ви мені також багато цікавого сказали.
Спроба перехитрити чекістів
Минав третій рік мого табірного життя. Я працював у другу зміну. Друга зміна приходила з роботи о другій годині ночі.
О шостій ранку піднімають усіх, окрім другої зміни. Шум у бараці й секції завжди будив мене. Спочатку, коли вперше призначили працювати у другу зміну, я примушував себе не будитись від шуму о шостій годині, або, прокинувшись, робив зусилля заснути. Згодом переконався, що це марнота. Либонь, армійський розклад з його постійною побудкою о шостій ранку і команда до сну о десятій вечора у віці від шістнадцяти років упродовж майже дев’яти років (від 1944 до 1953) так вплинув на молодий організм, що в нього виробився сталий психологічний стереотип, який не піддавався зміні. І я, лягаючи о другій ночі кожного ранку пробуджувався о шостій ранку і вже більше не спав. Спочатку це дратувало. Потім вирішив не дурити себе надією на продовження сну, а вставати о шостій і повністю використовувати додатковий час собі на користь: зустрічався з потрібними людьми, більше читав, конспектував, писав. Під кінець тижня втома від недосипання нагромаджувалась і часом здавалося, що тіло не витримає вертикальної рівноваги і повалиться додолу. Проте, хитнувшись, утримувався на ногах. А мозок все ж сприймав прочитане й запам’ятовував.
Користуючись правом лежати до побудки другої зміни, я взяв книжку і олівця, підтягнув стружкову подушку вище і, влаштувавшись зручно, відкрив черговий том Соловйова “Истории России с древнейших времен”, якого позичив у Богдана Германюка. Перед побудкою другої зміни підходить до мене шнир і тихо каже, що мене запрошує до штабу після сніданку черговий помічник начальника колонії (ЧПНК).
— Я не дочув, — питаю шниря гучно, щоб не входити з ним у якийсь конфіденційний тон, — кажіть гучніше.
— Вас запрошує після сніданку ЧПНК.
— Запрошує? Вони ж завжди викликають? — здивувався я.
— Так, — сказали, що запрошує, — повторив шнир.
— Цікаво? — подивував уголос. — Добре, піду.
Поснідавши, пішов до штабу на зустріч з ЧПНК. Той незвично миролюбним для табірного життя тоном, звертаючись до незнайомого чоловіка, який був у його кабінеті каже: “Це український політв’язень Левко Лук’яненко. Прошу познайомитись”.
Невідомий встав зі стільця, зробив крок до мене і, простягаючи руку для привітання, назвав себе: “Євген Дивнич, з Москви”.
Він був трохи вищий за середній зріст, чисто виголене обличчя світилося вгодованістю і здоров’ям. На ньому було дороге осіннє пальто, красиво оздоблене світло-коричневим хутром. Поруч на стільці лежала дорога пижикова шапка та великий шкіряний коричневий портфель. Я простягнув руку назустріч.
— Моє завдання, — звернувся ЧПНК до обох, — познайомити вас. Далі ваша справа, говорити в цьому кабінеті чи йти в інше місце.
— Мені сказали, — мовив до ЧПНК Дивнич, — що я можу сам обрати будь-який з вільних кабінетів для нашої бесіди.
— Так, ось по коридору вибирайте.
— Ходімте! — запропонував Дивнич.
— Ходімте! — погодився я. І ми вийшли з кабінету ЧПНК.
— Ми могли б піти й по зоні, — продовжив Дивнич, — але нас перебиватимуть знайомі і нам не вдасться побалакати, тому я хотів би сісти в якомусь кабінеті. Пропоную вам обрати.
— Гаразд, ходімте в цей, — запропонував я. — З огляду на підслухування, додав: — То
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.
