Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

Дивнич не відповів. Зайшли до кабінету.

— Де ви сядете? — спитав мене.

— Та байдуже, — відповів я і сів на стілець біля столу. Дивнич сів на інший стілець.

— Хто ви і чого приїхали в зону? — питаю його.

— Я старий член НТС (Народно-трудовий союз), був засуджений і довго сидів у концтаборах і добре знаю контингент українських націоналістів. Мене звільнили, і я поселився у Москві. Захотів приїхати в зону і поговорити з українськими націоналістами. Дозволили. Я просив назвати двох чоловік у цьому сьомому таборі, які могли б говорити відверто. Назвали вас і Трохима Шинкарука. Ви можете відмовитися від розмови, і ми зараз розійдемося. Але якщо погодитеся на розмову, то хотів би, щоб розмова була відверта.

— Я готовий розмову почати. Проте попереджую, що можу в будь-який момент без жодного попередження її обірвати, піднятися й піти геть.

— Так, так, ясна річ.

— Вам ЧК дозволило зайти в політичну зону. Це означає, що ви працюєте в ЧК?

— В ЧК не працюю.

— Співпрацюєте з ЧК?

— Давайте до цього підійдемо поступово.

— Тему бесіди зі мною для вас розробили в ЧК?

— Ні, я її обдумував сам.

— Але погоджували з ЧК?

— В загальних контурах.

— Хто ініціятор вашої поїздки сюди?

— Я.

— Кому більше потрібна інформація від мене й Шинкарука: вам чи ЧК?

— Мені.

— Як ви думаєте ділитися інформацією з ЧК?

— Я змушений буду інформувати КДБ про нашу зустріч, але характер інформування залежить від мене.

— Тобто ви її просієте і частину залишите собі, а частину доповісте?

— Так, може бути.

— Ви подасте ту, яка характеризує мене з найбільш антидержавного боку?

— Не обов’язково.

— А якщо нашу розмову записують і ЧК, порівнявши запис з вашою інформацією побачить, що щось важливе ви не сказали, вони запідозрить вас у подвійній грі?

— Думаю, що так не буде.

— Тобто ЧК вам так довіряє, що воно не стане організовувати запис нашої розмови?

— Ви перебільшуєте технічні можливості КДБ.

— Мабуть, інше вас заспокоює: ви нічого з нашої бесіди не приховаєте від ЧК? А може, ви самі з диктофоном, так би мовити, на допомогу власній пам’яті?

Дивнич підхопився зі стільця, простягнув руку до портфеля, кажучи:

— Або візьміть його перевірте, або я винесу його з кабінету.

— Не треба. Хай стоїть. Мене підслуховування не вельми турбує. Воно неприємне і небажане, але не лякає. Поставимо на цьому крапку. Краще скажіть таке: у вас українське прізвище, ви, мабуть, українець, а НТС — це російська шовіністична організація. Вона бореться проти комуністичної влади, але за імперію. Російську імперію вона хоче мати не комуністичною, а християнською з капіталістичною економікою. Тобто це люта антиукраїнська організація, а ви українець, її член?

— Я українець з багатьох поколінь, але десь у глибині сербського походження. Проте не кров вплинула на формування мого політичного світогляду, а мій батько — яскравий офіцер російської імператорської армії. На ньому так чудово сиділа військова уніформа, знаєте, шкіряні портупеї, золоті погони! А з якою гордістю він, бувало, поправляв портупею й наган?! Після більшовицької революції ми жили в Югославії. Я був підліток. Переймаючись батьківською офіцерською гордістю, я прагнув одного: швидше вирости і собі одягти офіцерську уніформу, стати поруч з батьком. На жаль, з плином часу в Югославії батьківські золоті погони все більше висіли в шафі на вішаку, а не на батькових плечах, а уява про офіцерську кар’єру трансформувалася у програму боротьби за звільнення Росії від комуністичної диктатури. Виник Народно-трудовий союз, і я став його активним членом.

— Не сумніваюся, що ви вивчали історію краху династії Романових і зауважили, що більшовики захопили владу якось дуже легко. Думаю, що ви розумієте, що основною силою, що повалила царат, були національно-визвольні сили колоніяльних народів, а більшовики тільки уміло скористалися нагодою. Зрозуміло чому: вони діяли в центрах влади в Петербурзі й Москві — це надзвичайно важливо, а “инородцы” діяли на периферії в різних місцях і, ясна річ, без взаємної координації своїх зусиль. Вам ніколи не доводилося думати над сенсом прагнення української нації до своєї державности?

— Ніколи не сприймав себе за українця, — продовжував Дивнич. — Я вихований був у межах великоросійської культури, переважно політичної, себе сприймав за носія її ідеалів, а іншого просто не сприймав. Я знав про петлюрівщину на Україні, басмачів у Середній Азії та інших сепаратистів. Ці рухи були породжені окремими ображеними інтелігентами, не мали серйозних політичних традицій боротьби і того не заслуговували на серйозну увагу. Ось більшовики з їхніми глобальними ідеями — це серйозно, і того вони взяли владу.

— Мені здавалося, що кожна людина мала б вивчати коріння свого народу, його продовжувати і збагачувати своїм особистим вкладом. Бо ж окрім суспільних структур і державної політики, існує сім’я та духовні цінності побутового, етнічного характеру з глибинними поняттями про добро і зло, про любов до своєї землі, природи і всього того, до чого прив’язана кожна людина тілом і душею. Знаєте, могила батьків прив’язує нас до себе і до землі не тільки крапелькою спільної крови, а прив’язує і до неба, куди у свій час полинуть і наші душі.

— Люди забувають про небо і дбають про земне життя.

— Як ви з Югославії потрапили в Совітський Союз?

— Я посідав одне з провідних місць в керівництві НТС. Мені довіряли повністю. Готувався до переходу на совітську територію для організації підпільних ентеесівських організацій. Коли в 1940 році стало ясно, що Сталін захопить Бессарабію, я з Югославії переїхав у Бессарабію ближче до її східного кордону й поселився там. Совітські війська рушили на захід. Вони перекотилися, так би мовити, через мене й пішли далі в західному напрямку. Я опинився на совітській території, і вже не треба було долати кордон з його складною й хитрою системою охорони. З Бессарабії подався до Москви, зустрівся з потрібними людьми, провів кілька нарад і разом намітили план дій, проте початок війни 22 червня 1941 року все змінив. Замість нашої підпільної боротьби проти комуністів ціла німецька держава рушила свою армію на схід. З одного боку ми раділи — бо ж великий похід проти комуністів, з іншого — це зовсім не те, що ми хотіли.

Гітлер хоче знищити саму російську державу. Становище наших діячів в Югославії повисло в