Ю. Несбе - Макбет

Був недільний ранок.

Він почув голоси людей, що наближалися з майдану Робітників.

Дафф не хотів. Але знав, що йому доведеться це зробити. І він це зробив. Розкрив Макбетову куртку.

Ліва рука Макбета лежала на грудях. Під курткою нічого не було — ані наплічної кобури, ані кинджала. Була лише біла сорочка, яка поволі перетворювалася на червону.

Почулося цокання. Дафф обернувся. Звук долітав зі столу для рулетки. Він підвівся. На повсті в червоному полі лежала одна фішка «чирва», а в чорному — друга. Звук ішов від колеса, яке оберталося дедалі повільніше. Між цифрами танцювала біла кулька. А потім вона зупинилася, нарешті вскочивши в слот.

У той єдиний зелений слот, який означає, що всі гроші дістаються закладу.

Жоден із гравців не виграв.

43

Вдалині мелодійно загули церковні дзвони. В залі очікування залізничного вокзалу стояв одноокий хлопець, вдивляючись у світло дня. То була незвична картина. Раніше «Берта» завжди закривала собою вид на казино «Інвернесс» із залу очікування, а тепер старий паровоз стояв біля самого казино, проткнувши йому стіну. Навіть у яскравому сонячному світлі хлопцеві було видно сині мигалки поліцейських авто й фотоспалахи репортерів. Натовп людей заполонив майдан Робітників, а у вікнах самого казино час від часу теж спалахувало різке світло — то фахівці-криміналісти фотографували тіла вбитих.

Хлопець відвернувся й пішов коридором. Біля сходів, які вели до туалету, почув якийсь звук. То було низьке протяжне виття, схоже на собаче. Йому вже доводилося чути його раніше — так завивав колись волоцюга-наркоман без гроша в кишені, бо не мав можливості «відремонтуватись». Хлопець перехилився через перила та побачив у смердючій темряві внизу якусь світлу одежу. Він уже був зібрався рушити звідти геть, аж раптом почув крик, а точніше, вереск.

— Стривай! Не йди! Я маю гроші!

— Вибачте, діду. Я не маю дурману, а ти не маєш грошей. Тож недоброго тобі дня.

— Зате я маю твоє око! — Хлопець аж заціпенів. Повернувся до поручнів. Уважно поглянув униз. Оцей голос… Невже це і справді…?

Він вийшов на сходи й озирнувся. Нікого. Спустився в холодну вологу темряву. З кожним кроком сморід посилювався.

На порозі туалету лежав чоловік у тому, що колись було білим лляним костюмом. А тепер це було пошматоване лахміття, просочене кров’ю. Сам чоловік теж являв собою лахміття — пошматовані, просочені кров’ю останки. З його лоба під лінією темного волосся стирчав трикутний уламок скла. Поруч валявся стек з позолоченим набалдашником. Чорт забирай! Та це ж він! Чоловік, якого хлопець так довго шукав! Геката. Око хлопця поволі призвичаїлося до темряви, і він побачив зяючу рану — розрив, який тягнувся від живота до грудей. З рани пульсувала кров, але несильно, наче вона вже вся витекла. В перервах між припливами крові було видно вкриті слизом блідо-рожеві нутрощі.

— Поклади край моїм стражданням, — хрипко промовив старий. — А потім забереш гроші з моєї внутрішньої кишені.

Хлопець окинув старого поглядом. То був чоловік усіх його мрій, усіх його фантазій. Сльози болю текли зів’ялими щоками. Якби хлопець захотів, то витяг би свого складеного ножика, яким ділив порошок на купки. Ножик з вузьким лезом — той, яким хлопцю колись вирізали око. Він міг би вштрикнути його в дідугана. І це стало б епічним актом справедливості.

— У вас шлунок не продірявлений? — запитав хлопець, засовуючи руку до внутрішньої кишені піджака. — Кислота до рани не потрапила? — поцікавився він, вивчаючи вміст гаманця.

— Мерщій! — мовив, хлипаючи, старий.

— Макбет помер, — сказав хлопець, швидко перераховуючи купюри. — Як ви гадаєте, чи покращиться після цього світ?

— Га?

— Як ви гадаєте, чи будуть наступники Макбета хоч трохи кращими, більш справедливими та співчутливими? Чи є підстави сподіватися на це?

— Замовкни, хлопче, і швидше кінчай мене. Можеш скористатися стеком, якщо хочеш.

— Якщо смерть — це для тебе найдорожче, Гекато, то я не забиратиму життя у тебе, як ти колись забрав у мене око. І знаєш чому?

Старий нахмурив брови, втупився в нього поглядом, і по залитих сльозами очах хлопець зрозумів, що Геката його впізнав.

— Бо ми маємо здатність змінюватись і ставати кращими людьми, — пояснив малий, кладучи гаманця до своїх подертих штанів. — Саме тому мені здається, що наступники Макбета все ж таки ставатимуть трохи кращими. Ненабагато, але кращими. Крок за кроком — маленькими крочками. Трохи гуманнішими. Дивно, що для означення добра й співчутливості ми користуємося словом «гуманний», а не просто «людяний», що означає те ж саме. — Хлопець витяг свого ножа, і з нього, клацнувши, вискочило лезо. — І дійсно дивно, якщо зважити на все те зло, що ми заподіяли одне одному за всю історію людства.

— Ось тут, — простогнав старий, показуючи на своє горло. — Хутчіш.

— А ви пам’ятаєте, що мені довелося вирізати своє око самому?

— Га?

Хлопець всунув руків’я ножика старому в руку.

— Зробіть це самі.

— Але ж ти сказав… гуманніші… Я не можу цього зробити… Будь ласка!

— Маленькими кроками, маленькими кроками, — мовив хлопець, підвівшись і поплескавши себе по тугій кишені. — Ми покращуватимемося маленькими кроками, бо не зможемо перетворитися на святих одним махом.

Виття переслідувало хлопця по всьому вокзалу, аж поки він не вийшов на сліпуче сонячне світло.

44

Сяюча краплина дощу впала з неба й полетіла крізь темряву до мерехтливих вогнів порту, що лежав унизу. Пориви північно-західного вітру понесли краплину на схід від неквапливої ріки, яка ділила місто навпіл, а потім — на південь від пожвавленої залізничної колії, яка ділила місто навскоси. Вітер проніс краплину над Четвертим районом до «Обеліску» та нової будівлі під назвою «Весна» — двох готелів, де зупинялися бізнесмени зі столиці. Час від часу до «Обеліску» забрідав якийсь провінціал і питав, чи не стояло там колись казино. Більшість вже й забули, але дехто ще пам’ятав інше казино, яке розташовувалося в колишній конторі залізниці, де нещодавно відкрили нову бібліотеку. Краплина пропливла над управлінням поліції, де горіло світло в кабінеті старшого комісара Малкольма, який проводив нараду керівництва щодо реструктуризації служби. Спершу персонал був невдоволений тим, що мер Тортел та міськрада зажадали скорочення штату поліції через те, що новітня статистика свідчила про різке падіння рівня злочинності. Хіба ж так винагороджують поліцію за всю ту копітку й корисну роботу, яку вона виконала протягом останніх трьох років? Але підлеглі розуміли, що Малкольм правий: завдання поліції полягає в тому, щоб роботи в неї було якомога менше. Ясна річ, скорочення стосувалося, перш за все, антинаркотичного відділу та