Ю. Несбе - Поліція

"Макарова" дев’ять на вісімнадцять міліметрів. І коли виявиться, що цей пістолет можна прив’язати до Олега, його знову заарештують і цього разу судитимуть і засудять на підставі того, що для всіх в залі суду будуть неспростовними докази, які викривають його.

— Робіть те, що мусите, — сказав Олег.

Він уже давно розібрався в ситуації.

Харрі кивнув, не відводячи очей від Ракелі. У них має бути повна згода. Їм необхідно приймати спільні рішення. Як оце зараз.

Священик закінчив читання Біблії, запропонував присутнім сісти і прокашлявся. Його просили не робити церемонію задовгою. Харрі стежив за тим, як рухаються губи священика, бачив спокій на його обличчі і згадував, що такий самий спокій був на обличчі Ракелі того вечора. Той її вираз… Вона заплющила очі, а потім знову широко розкрила. Неначе хотіла упевнитися, що це не страшний сон, з якого можна вибратися, прокинувшись.

— Що ми можемо зробити? — зітхнувши, запитала вона.

— Спалити, — сказав Харрі.

— Спалити?

Харрі кивнув. Спалити. Як робив Трульс Бернтсен. Різниця тільки в тому, що "спалювачі" на кшталт Бернтсена робили це за гроші. От і все. Зовсім невелика різниця.

І вони почали діяти.

Він робив те, що мав зробити. Вони зробили те, що повинні були. Олег прибрав машину Харрі з вулиці в гараж, Ракель упакувала труп, запакувавши в сміттєві мішки, а Харрі зробив імпровізовані носилки з брезенту, мотузка й алюмінієвих труб. Поклавши тіло в багажник, Харрі узяв ключі від припаркованого на вулиці "фіата", і Харрі з Олегом на двох машинах поїхали в Марідален, а Ракель почала замивати підлогу і прибирати сліди.

Як вони і сподівались, дощовим вечором у Грефсенколлен було безлюдно, і все-таки вони пішли однією малопомітною стежкою, щоб бути упевненими, що нікого не зустрінуть.

Нести труп під дощем було слизько й важко, але так вода мала змити їхні сліди. Харрі сподівався, що з трупа теж змиють усі сліди, які могли б указати на те, що його принесли сюди з іншого місця.

Майже годину вони шукали відповідне місце, де собаки не одразу, але досить скоро знайдуть труп по запаху. До того моменту мине стільки часу, що всі технічні докази будуть або знищені, або сильно пошкоджені. Але й не надто багато часу, щоб увесь задіяний загал витратив занадто великі ресурси, полюючи за вбивцею. Харрі трохи не посміявся над самим собою, коли до нього дійшло, що остання обставина є важливим чинником. Що він теж, попри все, є продуктом виховання. Так, він теж вівця в череді — з промитими мізками, свідомий громадянин, якому мулько від згадки про те, що не вимкнув світло перед тим, як лягти спати, або викинув у лісі пластиковий пакет.

Священик завершив свою промову, і дівчина, подружка Олега, заспівала з балкона пісню Боба Ділана "Boots of Spanish Leather". Так захотів Харрі; Ракель схвалила. Священик говорив про значення співпраці в шлюбі й мало — про самого Бога. Харрі згадав, як вони витрушували тіло Арнольда зі сміттєвих мішків, як укладали його в позу, що здавалася логічною для людини, яка прийшла в ліс, щоб усадити кулю собі в скроню. Харрі знав, що він ніколи не запитуватиме Ракель про те, чому вона, перш ніж спустити курок, приставила пістолет так близько до скроні Арнольда Фолкестада, а не вчинила так, як дев’ятеро з десяти, — не вистрелила йому в потилицю або в спину.

Звичайно, вона могла боятися, що куля пройде навиліт і зачепить Харрі.

Але могло бути й так, що її швидкий, жахливо практичний розум устиг блискавично прорахувати те, що станеться після цього. Адже для порятунку всіх їм необхідно замаскувати скоєне. Переінакшити реальність. Самогубство. Жінка, яка стояла поряд із Харрі, цілком очевидно, встигла збагнути, що самовбивці не стріляють собі в потилицю з відстані півметра, оскільки ж Арнольд Фолкестад правша, то стріляють собі в праву скроню.

Отака вона, його жінка. Усе, що він знав про неї. Але й те, чого він про неї не знав. Одне питання таки залишилось без відповіді. Після того як він побачив її у дії, після місяців, проведених у товаристві Арнольда Фолкестада, — це проживши сорок з гаком років — наскільки добре можна пізнати людину?

Пісня закінчилася, і священик почав читати традиційні весільні зобов’язання: чи обіцяєш ти любити і поважати її… Але вони з Ракеллю, порушивши сценарій, так і стояли обличчями одне до одного, і Харрі знав, що ніколи її не відпустить, незалежно від того, що неможливо пообіцяти любити іншу людину до смерті. Він сподівався, що священик скоро втомиться і він зможе вимовити "так", що радісно стукотіло у нього в грудях.

Столе Еуне дістав з нагрудної кишені хустинку і простягнув дружині.

Харрі щойно вимовив "так", і відлуння ще звучало в стінах церкви.

— Що? — прошепотіла Інгрід.

— Ти плачеш, люба, — прошепотів він.

— Ні, це ти плачеш.

— Правда?

Столе Еуне прислухався до себе. Дідько, він дійсно плакав. Так, з ним щось робилося. Його хустка вже зволожилася. Він плакав якось ненормально, як вважала останнім часом Аврора. Він плакав ріденько, струминки несподівано й без жодного попередження починали текти обабіч носа, хоча ніхто з присутніх зовсім не вважав ситуацію, фільм або розмову надто зворушливими. Здавалося, що упаковка всередині несподівано дірявилася і з неї лилася вода. Йому б хотілося, щоб його дитина, Аврора, була тут, але вона брала участь у дводенному турнірі в Наддерюдхаллен й щойно надіслала повідомлення, що вони виграли перший матч.

Інгрід поправила краватку Столе і поклала руку йому на плече. Він накрив її долоню своєю, знаючи, що вона думає про те ж саме, що й він: про їхнє весілля.

Справу було завершено, він написав звіт психолога, де виклав свої міркування з приводу того, що зброя, з якої застрелився Арнольд Фолкестад, виявилася тією ж самою, з якої був убитий Густо Ганссен. Що між Густо Ганссеном і Рене Калснесом було багато схожого: обоє вони — молоді красені, які безсоромно продавали сексуальні послуги чоловікам різного віку. Фолкестад закохувався в таких, і цілком можливо, що зі своїми ознаками параноїдальної шизофренії він міг убити Густо з ревнощів або з цілого ряду інших причин, заснованих на його помилкових уявленнях, що є наслідком глибокого, але необов’язково помітного іншим психозу. До цього Столе доклав свої записи того часу, коли Арнольд Фолкестад, працюючи в КРИПОСі, прийшов до нього зі скаргою на голоси, що лунають у нього в голові. І хоча психологи вже давно зійшлися на думці, що голоси в голові не