Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

зека); не загоїлися по-справжньому й рани. Добре уявляв «жаркий палац» узимку, коли щоранку навіть у бараках промерзає вода. Сивий згадав слідчого Захватаєва. Майже одного зросту з ним, хіба що міцніший, але «обробляв» майстерно, зі знанням справи. Після допитів наказував конвоїрам: «Доставте в цілості до «палацу».

Не вирішив Сивий ні тоді, ні зараз, що важче витерпіти: фізичні страждання чи психологічний конвеєр. Здається, найпростіше сказати «не знаю». Можна навіть не відповідати, лише знизати плечима й піти в барак, де все-таки й тепліше, і годують тричі на день.

Кроксфорд із погляду зрозумів: відповідь готова. Ставлячи запитання, не сумнівався в знаннях зека, хоча завдання справді складне. Несоромно й промовчати… Підіграти начальству…

Господаря зони гризло самолюбство. Якийсь зек-недомірок міркує і швидше, і краще, і завжди підкреслює свою перевагу миттєвою відповіддю. Начальник табору мріяв про таке запитання, щоб самолюбство Сивого подовше страждало від безсилля, щоб його судомило, як колись невір-них на багаттях.

Сивий уявив, як розпливеться широке, бриласте обличчя; очі й лисина потемніють від припливу радісної крові; підполковник похитає головою, зітхне тяжко, з удаваним болем і вимовить повчально-напутливо: «Що ж ти, голубе-сизокриле, так схибив? У бібліотіку потрібно частіше зазирати-походжати. І вчитися, учитися, учитися, як повторювала одна розумна людина. До речі, хто?»

Якщо зек відповідав – начальник табору хвалив, а не знав відповіді – сумно розводив руками: «Це ужо й поготів будь-яка культурна людина повинна знати. Думай. Зваж, запитання з кроксворда».

– Ну що, голубе-сизокриле? – Задоволена посмішка залила обличчя підполковника. Потемніла лисина. – Бачиш, це тобі не по тайзі швендяти. Отут не ногами – гарбузом, мізками ворушити потрібно. Що, ще подумаєш? Або до співтоваришів? Звичайно, я шкодую. «Палац» – мрія кожного нашого працівника НДІ, але… Учитися треба, голубе-сизокриле, вчитися й ще раз…

Підполковник не встиг вимовити останнє «учитися». Голос утікача пролунав тихо, але Кроксфорд почув сказане й здогадався, про що подумав Сивий.

– «Учитися», як заповідав вождь світового пролетаріату. – Погляд зека вже не блукав по столу й кабінету в пошуках невеликої, але важкої речі. – А запитання зовсім легке, – із ще більшим викликом продовжував Сивий, помітивши, що підполковник стримує себе й не реагує на відповідь.

В’язень розумів: подібного кнура не завалити. Ґуля згодом заживе. Може, й сліду не залишиться. А рубець у душі, у звивинах, скільки б їх там не було, після правильної відповіді закарбується на все життя. З кожним роком усе частіше й сильніше рубець непокори дошкулятиме й саднитиме господаря зони…

– П-шо-о-л в-вон, сморіде смердючий. – Підполковник скривився, немов дихнув зеківською парашею, і вказав пальцем на вихід.

Позадкував до порога Сивий. Поглядаючи на господаря, порикував пес. Двері зачинилися. Начальник табору подивився на жінку, яка зрозуміла, чому розлютився підполковник. Раділа, що Кроксфорд одержав по носі – на подібний вчинок у жіночій і в чоловічій зонах рідко хто наважиться.

– Бачите, сеньйоро, з яким континентом доводиться працювати. Так зіпсують настрій – тиждень ходиш хворим.

– Настрій можна підняти. Тут великого уму-розуму не потрібно. Для настрою будь-якому чоловікові одних ліків вистачає. Безвідмовних.

– Спасибі, хоч ви, сеньйоро, втішили. – Підполковник допитливо глянув на зечку. Щось у її словах не сподобалося. Хитрий народ баби, а зечки тим паче. Скаже – не причепишся. Хоча відчуваєш: слова підштовхують до пастки.

– Раді старатися, громадянине начальнику. – Грайлива посмішка торкнула губи. Жінка зрозуміла: ще трохи й Кроксфорд відчує шпильку.

– Навіщо так офіційно, сеньйоро?

Посмішка жінки заспокоїла. Ні, не підструнчує. Мабуть, незабаром перестане довіряти собі. Підполковник ковтнув із фляжки й знову підвівся з-за столу…

Щодня господар зони за згодою, силою, хитрістю або погрозами брав нову жінку. О-он їх скільки, молодих та палких, у табуні. Але сьогоднішня… Дуже вже грайлива кобилка. Надзвичайно гаряча… А якщо вафлі на десерт – мертвий встане… Може, й завтра цю ж осідлати? Хоча не любив «дублів»…

У карцер-«палац» Сивого не посадили, але при всій проникливості та знанні психології він не зміг зрозуміти вчинок Кроксфорда. Забув і не помстився?! Кросворд, та й годі. Не чув Сивий шепоту жінки: «Дивакуватий і нещасний чоловічок. Гріх кривдити. Таких тільки жаліти та жаліти. Та нікому. Правда, громадянине начальнику?!»

– Правда-правда, – відпочиваючи на стільці, великодушно погодився господар кабінету, вслухаючись у веселе щебетання вдоволеної жінки. – Д-о-обр-ре сказали, сеньйоро. Грішно таких кривдити…

Не жалість зечки залишила карцер без Сивого. Прихильник інтелектуального відпочинку раптом подумав: низькорослий чоловічок у «палаці» відкине копита – як бути тоді?! Спробуй знайти такого знавця-розв’язувача! Не хотів зізнатися самому собі, що без Сивого не потрапити його кросворду на сторінки журналу. Спорудити хитру головоломку набагато складніше, ніж розгадати. Усе частіше шкодував підполковник, що пізно здогадався складати кросворди. Сивий же завжди під рукою. Скільки років втратив! Нічого, надолужить згаяне! Головне, щоб ніхто нічого не запідозрив…

Про втечу Сивий намагався не згадувати. До пуття нікому нічого не пояснив. Навіть Макару – другові й сусідові по нарах, вийшовши з лікарні, буркнув неохоче:

– Про що розповідати?! І так усе видно…

– Вас Сержантик брав? Один? Чи на пару з Лютим? – Макар брилою височів над Сивим. Багато чого по дорозі назад у табір сам «прочитав», хоча час та негода трохи зіпсували сліди, а деяким учинкам Лютого відмовлявся вірити.

– Собак почули – і врізнобіч, – повільно, начебто побачивши щось крізь туман пам’яті, відгукнувся Сивий. – Наближався до болота. Встиг подумати: о-ось він, порятунок! Тріск пострілів злився з командою: «Ст-я-яти, па-а-дло-о!» Озирнувся – Сержантик… І відразу стрибнув Лютик. На все життя закарбувався його останній стрибок-політ. Красивий… І біль… Пам’ятаю, як крізь вату, регіт Сержантика і його слова: