Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Я знаю, брате.

– Важко розуміти, що гори трупу залишаться тут, а на смерть їх поведу я, той, кому вони вірили. Я не зможу їх покинути. Передай Ганні…

– Стій, Іванку, – голос Деривуха раптом став м'яким, і він почав говорити з Богуном так, як говорив колись неймовірно давно, у часи, коли після повернення з походу Оліфера Стеблевця взявся виховувати і навчати військовій науці сина хорунжого Федора Богуна, – я нічого не буду передавати Ганні. Я так зрозумів, ти хочеш скласти голову тут, під Берестечком?

– Я повинен.

– Нічого ти не повинен, хлопчисько! Не ти призвів військо до такого становища, котре ми маємо тепер, не тобі платити за нього. Ти сам скажеш Ганні і своєму сину те, що хотів передати через мене. І ти потурбуєшся про тих, хто переживе Берестечко. Пообіцяй мені.

– Омельку…

– Пообіцяй мені! – повторив Деривухо, і рубець, який перекреслював його обличчя, почав біліти.

– Я обіцяю, – Іван схилив голову, немов шкодливий учень перед учителем. Ніхто і ніколи після смерті батька не примусив би його зробити це. Ніхто, окрім Омелька Деривуха.

VI

Розв'язка берестецької трагедії українського війська відбулася близько десятої години ранку сонячного дня двадцять дев'ятого червня 1651 року. Сонце, котре ось уже кілька днів ховалося за низькими сталевими хмарами, виринуло на бірюзовому небі, ласкаво посміхаючись знесиленим облогою і боями козакам. Краплини вологи, що залишилися після дощу, який рясно пройшов за годину до світанку, яскравими діамантами зблиснули в травах на полі і в заростях чагарників, котрими опоясалася Пляшова. Сонечка кульбаб, що ними густо було засіяно навколишні пагорби, поєднуючись із зеленню трави і синню неба, створили таку разючу гаму кольорів, котра зовсім не гармонувала з картиною страждань тисяч людей, оточених у козацькому таборі переважаючими силами блискучого польського лицарства. Лише потворні плями свіжих могил, насипаних безпосередньо поблизу окопу, і сотні вкритих брудними закривавленими бинтами нещасних на возах козацького шпиталю створювали іншу картину, ту, яка зовсім не гармонувала з виглядом чудового літнього ранку, розлитого долинами і пагорбами Волині.

Щойно настав ранок, Богун на чолі двотисячного загону вирушив, долаючи переправу, створену напередодні через болото Пляшової, з метою розвідати можливий напрямок відступу війська в напрямку найслабших з його точки зору позицій Станіслава Лянцкоронського – той за наказом Яна Казимира зайняв із двома полками німецьких піхотинців і хоругвою драгун протилежний козацькому табору берег річки і саме проводив інженерні роботи, укріплюючи відтинок, на якому коронне військо найменше очікувало прориву обложених козаків.

Комонні сотні, тримаючи ратища списів напоготові, саме обережно минали переправу, намощену із затоплених у багно возів, дощок, поламаних ратищ, діжок і скринь, коли до Івана швидким чвалом, ризикуючи поламати ноги власним коням, кинулися кілька старшин на чолі з Джеджалієм.

– Потрібно повертати, Богуне, – на обличчі Джеджалія була така тривога, що Іван притримав Цигана і повернувся назустріч прибулим.

– У чому справа?

– У таборі паніка! Козаки полишають свої місця на окопі і поспішають сюди. Ще трохи, і зупинити їх буде неспроможний ніхто!

Іван рвучким рухом розкрив далекозору трубу і почав оглядати окоп, на якому ще півгодини тому рясно червоніли козацькі каптани – тепер там було майже безлюдно, а в таборі зчинилася така метушня, що годі було й розібрати, що там відбувається. Крики і віддалений тупіт усередині велетенського табору посилювались з кожною хвилиною, тож скоро для того, аби зрозуміти, що у таборі починаються заворушення, не була потрібною й далекозора труба.

– Але чому ви не зупинили безладу?! – зиркнув Іван на Джеджалія. Той лише покрутив головою.

– Цього не спроможний тепер зробити сам Бог. Табором пройшла чутка, що старшина зібралася поблизу переправи через Пляшову і незабаром кине їх у пащу ляхів. А такі чутки після дій Пушкаря і зради Криси падають у їхню свідомість, наче смолоскип у купу пересохлого хмизу, сам не гірше за мене знаєш. Потрібно їх зупинити, і я боюсь, що зробити се зможеш лише ти, той, кому вони повірили після минулої ради.

– Господи всемогутній! – Богун здійняв на мить обличчя до високого блакитного неба, але за мить уже поганяв коня у зворотному напрямку.

– За мною, панове старшини! Ми повинні зупинити їх доки військо не перетворилося на безладний натовп переляканих людей!

І Іван помчав чимдуж у напрямку табору, примушуючи поспішати за собою чималенький почет з генеральної старшини, яка чомусь, невідомо звідки, зібралася поряд з ним.

Він спізнився. Спізнився на лічені хвилини і зрозумів це ще до того, як повернувся у табір, залишений ним усього півгодини тому. Але яку разючу зміну застав він тут! Оточений з двох боків валами і шанцями, трикутник площею у добрих п'ять десятків моргів, котрий нещодавно носив назву козацького табору і дивував чіткою організацією пересувань великих та малих підрозділів, рівними рядами наметів, вервечками возів уздовж земляного окопу, розташованих на рівній відстані одне від одного багать і навіть загонами для худоби, якій не дозволялося вештатися табором, порушуючи військову дисципліну. Але тепер картина, котра радувала око будь-кого, хто вважав себе добрим вояком і звик проводити значну частину свого життя саме в таких військових таборах, перестала існувати. Натомість перед Богуном постало розбурхане море людей, коней, волів, возів і гарб, серед яких годі було й сподіватися навести будь-який лад. Паніка, підхоплюючи полк за полком, кидала їх назустріч жалюгідній жменьці старшини на чолі з Богуном, примушувала залишати в таборі вози з припасами, зброю і навіть поранених, штовхала в болото Пляшівки з такою силою, немов за ними прожогом гнався сам Люцифер.

– Стійте, браття, стійте! – намагався спинити Богун ці безкінечні хвилі переляканих людей, але дуже скоро зрозумів, що вдіяти вже нічого не в змозі – на передніх, тих, хто впізнавав наказного гетьмана і сахався, приходячи до тями від вигляду його булави, напирали задні, перекидаючи їх, і скоро сам Іван опинився в такому щільному людському потоці, що його почало зносити разом з іншими, незважаючи навіть на то, що вірний Циган щосили опирався натовпу і навіть час від часу поривався піднестися дибки, аби обрушити на голови тим, хто напирав, усю міць удару своїх страшних копит.

– Назад, козаки! Не полишайте окопу, зупиніться ж, чорт забирай! – Іван за допомогою неймовірних зусиль зміг вирватись з натовпу і застиг на невеличкому глинистому підвищенні. – Панове старшини, я наказую зупиняти тих, хто поширює паніку, силою вашої зброї!

Зціпивши зуби від розуміння того, що йому потрібно було вчинити, Іван потяг із піхов шаблю.

– Назад! На окоп! – щосили заревів він, здіймаючи над головою блискуче лезо.

Півтори