П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

вся історія людського існування — це лише повторення одного й того самого: відбувається лише те, що вже колись трапилося. Й дійсно, роздягнувшись, Карло побачив, що те, що з ним відбувається, наразі вже колись траплялося з ним. Швиденько завершивши самовиставляння своєї срамоти, він побачив у дзеркалі нужника, яке вже відбивало його зображення ще за часів, коли він був студентом, не Полігімнію, а Полігімнія, чи, якщо хочете, не Баубу, а Баубона{71}. Втім, Полігімнія чи Полігімній, Бауба чи Баубон — відверто кажучи, різниця несуттєва. Це викликає сміх, може, навіть святобливий, хоч і з чорними нотками, як у дитини, так і в космічного божества, проте читач про це знає краще за мене. Втім, це не змінює того, що Карло був глибоко вражений, коли у старому дзеркалі нужника побачив, що у нього пласка грудна клітка без грудей, а знявши штани та труси, достоту як того вимагає обряд самовиставляння власної срамоти, хоч у даному випадку сміятися нікому, побачив, що у низу живота, під ріденьким волоссячком, висить старий добрий член.

Нотатка 128

ПЕРЕД ПРОЗРІННЯМ ТА ГРОЮ СЛІВ

«Не дивуйтеся, що я знаю всі мови, бо я знаю те, про що люди не говорять» (І)[345].{72}

Або так: «Хто має очі, якими спроможний бачити, і вуха, щоб чути, може переконатися, що немає смертного на землі, який би вмів зберігати таємниці. Якщо його вуста мовчать, то він патякатиме кінчиками пальців: викриття таємниці сочитиметься з кожного отвору його тіла» (2)[346].

Карло з Неалегоричної Дійсності, звісно, нікому не розповідав про те, що з ним трапилось, через історичні обставини й з такою природністю («Verbum infans», «Dei dialectus solecismus’»).

У світі політиків певні історичні обставини не розуміють з принципу, а тим паче не збагнуть простої мови символів, які часто виражаються плоттю чи тілом. Сказавши таке, розповім, настільки просто, наскільки це можливо, як після «першого несподіваного повороту подій» (коли знову з’явився пеніс достоту так само, як у Карло Уві Сні; проте ця подія не стала знову значущою для сьогодення, це не було повторенням, сповненим святобливих почуттів, це було радше просте повторення за різних життєвих обставин), (3)[347] майже відразу трапився не лише «другий несподіваний поворот подій», а й навіть «третій».

Нотатка 128а

КІЛЬКА СЛІВ ПЕРЕД ТИМ,

ЯК ПРОДОВЖИТИ ВЕЛИКЕ ВІДХИЛЕННЯ

Щойно Карло знов отримав свій член (певна річ, заплативши за це повернення своїми грудьми), чоловік враз захотів повернути собі своє місце у світі. А цей світ (як ми згодом переконаємось) був просто тут. Годі й казати, що він навіть не замислювався, щоб повернутися у цей світ на те місце, яке посідав раніше, а хотів дістатися вище, туди, де Влада є не лише джерелом сенсу всього, але й загартовуванням себе.

Одначе Карло добре усвідомлював, що ніколи не зможе продовжити з того місця, де зупинився. У його свідомість, місце, в якому зазвичай можна позбавитись усього, що викликає занепокоєння, увійшли не лише переживання, яких він зазнав у той відрізок часу, а й дещо нове. Проте він навіть не міг сказати, у чому полягала справжня новизна, та, яку він спізнав у безмірі свого підсвідомого життя: «Дао[348], якому можна дати визначення, не є нескінченним дао».

Але повернімося до великого розділу, наприкінці котрого визначаться чергові «повороти в сюжеті», про які я вже казав раніше й наслідки яких стануть основними для всієї нашої історії у подальшому.

Нотатка 129

БЕНКЕТ ДЛЯ ПРОТИВНИКІВ ФАШИЗМУ

Незважаючи на всю бентежність «гарячої» днини, що минула, свято все одно відбулося{73}. Гадаю, навіть якби заступник губернатора Мічелі віддав Богові душу тієї-таки ночі, вранці свято все одно відбулося б: такою значущою вважала цю подію пані Джулія Мічелі. Те, як вона до останнього лишалася сліпою, не зрозумівши настрою людей, зворушувало. На той час ніхто не вірив, що такий урочистий день мине без якоїсь хвилюючої несподіванки, як казав дехто, без якоїсь «розв’язки» (на яких чекало неминуче розчарування, хоч вони про це чудово знали). Чимало з них дійсно силкувалися напнути на себе насупленого вигляду, якнайбільш «політичного»; та якщо говорити загалом, то всі ж знають, що італієць безмежно тішиться, коли у суспільстві трапляються якісь скандальні чвари. Окрім суспільної думки дійсно існувало дещо значно більше за звичайну жагу до скандалу. Увесь загал був роздратований, снувало щось невмолимо люте. Здавалося, що геть усе геть усім навколо страшенно набридло. Поширився якийсь незрозумілий цинізм, силуваний, ніби нав’язаний проти волі (це було останнє, що залишилось у спадок від 1968-го й що залишила молодь дорослим). І лише панянки, завжди незмінні панянки лише в одному не збивалися з пантелику — у безпорадній ненависті до «flatus focis»[349], яким у нашій поемі є Джулія Мічелі. Хоча бідолашна навіть близько нічого такого не підозрювала, до останнього була переконана, що має «оточення», яке й донині «беззастережно віддане» їй.

Я вже згадував, що в ті часи у високому товаристві набралося багато «черні». У темні часи змін та переходу до чогось іншого завжди й усюди з’являється така «чернь».

Я не маю на увазі тих, які, загалом, завжди намагаються бути першими, маючи у цьому свою мету, навіть коли вона часом страшенно дурна, але попри те логічна. Ні, я кажу, як казав Достоєвський і як я сказати не насмілюсь, про «недомірків». Будь-коли, спочатку в темні часи, а потім у перехідні вилазить на світ божий безліч «недомірків» зі страшенною здатністю до шантажу та тероризму, яких, певно, у кожному суспільстві потенційно (тоді вони чортзна-що коять) хоч греблю гати. Вони вилазять не лише без жодної логічної мети, у них у голові навіть тіні хоч якоїсь думки немає, вони лише щосили виражають свій всезагальний неспокій, нетерплячку та нетерпимість.

Перш за все, цей натовп «недомірків», які повискакували у тому-таки 68-му, навіть того не усвідомлюючи, майже завжди тільки те й роблять, що йдуть за гаслами якоїсь купки «першопрохідців», які керуються якоюсь логічною метою (хочу додати, що серед них є невідступні, чесні та шляхетні революціонери, навіть коли вони разом з тим і непередбачувані та наївні). Було цілком зрозуміло, що загальні настрої були саме революційними, ба навіть марксистськими, тож, що стосується нашого свята, то пані Джулію Мічелі надихала її марксистсько-революційна молодь. Як (і що) трапилось у той період, мало хто спроможний був сказати (а своєму читачеві я нагадую про нотатку 43-тю «Лівий Комунізм»).