П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

як останні, хто залишився серед живих, коли з’явилися нові історичні обставини). Розчарування було гірким. Кінець фашизму позначає кінець цілої епохи, кінець Всесвіту. Кінець сільського, народного світу. Тепер фашисти збирали ватаги своїх простих та мужніх найманців з найжалюгідніших його куточків. Зник середній клас, підвалинами буржуазійної культури котрих була народна культура (така сама, як у найманців): сільська, пасторальна, матроська, бідняцька.

Розрізнена (від регіону до регіону, від міста до міста, від центру до околиць). Не зосереджена в якомусь одному осередку, партикуляристська[342]. А тому — справжня. Нова влада (частиною якої Карло був безпосередньо) після війни опиралася на ці справжні види культури, але на виборах вони втілювали санфедистські[343] погляди. Тобто вона зробила те ж саме, що й фашисти. Але згодом, навіть цього не усвідомлюючи, ця влада поволі цілком змінила свою природу. Церква, яка увібрала в себе загальні риси різних партикуляристичних та справжніх народних культур (реакційних з точки зору виборців), остаточно стала на службу владі. Раптом Церкву здолали, покинули, вона стала завадою й непотребом. А різні справжні культури (особливі, народні) зовсім щезли (або до того йшло). Їх зруйнувала сама влада, зруйнувавши разом з ними й Церкву. Ця влада закликала жити життям (закликаючи щодня, щогодини, щохвилини життя) зовсім позбавленим релігійності. Протягом усіх тих років ніщо не вважалося настільки антирелігійним, як телебачення. Тоді й справді частково показували урочисті промови за участі якогось дурнуватого єпископа, а ще частіше передавали релігійні церемонії, на яких був присутній сам Папа Римський тощо. Але так влада лише захищалася, використовуючи для цього Державну релігію. Насправді ж телебачення щогодини закликало до гедонізму: вони кидали все на те, щоб добробут та споживання стали реальністю. А люди, завчаючи урок, дійшли до крайнощів. Переродившись (уперше за час свого існування). Вони мутували. Створили нові взірці людей, такі, які їм запропонувала влада. Вони покинули те, що традиційно правило для них за взірці. Екзистенціально вони жили за новими цінностями, які, втім, у свідомості були лише понятійними (номінальними). Життя обганяло свідомість. Терпимість, що стала необхідною в гедоністській ідеології споживання, наділяла новими обов’язками: тепер треба було гарненько впоратися з новими свободами, які ненав’язливо надавали зверху. Це неминучий невроз. З іншого боку, жити за новими цінностями, не знаючи, що воно таке, оце в свою чергу є гарною причиною заробити собі невроз. Світ простого селянства завалився. На полях (та в розсадниках) кишіло гадюками. Він втратив свої традиційні, справжні цінності, а разом з ними й цінності умовні, які нав’язала їм офіційна релігія. А що прийшло на заміну цих цінностей? Чи не такі ж цінності досі мала дрібна буржуазія? Ніхто з представників влади ніколи не сказав правди: про те, що нові цінності — це цінності поверхові, через які поверховими, а тому сповненим відчаю, ставало й власне життя. Отож усі вдавали, що ні про що гадки не мають. Карло спостерігав за фашистами, що йшли перед ним. Вони були лише справжніми людьми, які у ту мить були потрібні владі (історії). Їхні класичні ідеологічні гасла «За Бога, Батьківщину, Родину» були маячнею чистої води. Вони перші насправді у це не вірили. Можливо, зі старих лозунгів єдиним, який досі зберіг свій зміст, був «Порядок». Але для того, щоб стати фашистами, цього замало. Люди, які проминали Карло, були жалюгідними міщанами, яких уже закрутило у коловороті тривог за власний добробут, розбещені й знищені зайвою тисячею лір, яку «розвинене» суспільство поклало до їхніх кишень. Це були люди невпевнені, сірі, налякані. Невротики. Обличчя у них були змучені, спотворені, бліді. Молодики були довговолосі, як і всі молодики-споживачі із завитками на скронях та тонкими й короткими хвостиками, як у вісімнадцятому столітті, цапиними борідками, шевелюрами у стилі ліберті й у тісних штанях, що обтягували жалюгідні яйця. Від їхньої дурної й жорстокої войовничості стискалося серце. Вони викликали жаль, а ніщо не є паскуднішим афродизіаком, як жаль. Їхнє майбуття викликало їх на роботу, за яку платять краще, ніж у попередні десятиліття, й на трохи більш буржуазійний вікенд, а ця демонстрація була лише розвагою, яка відволікала від усього цього. Спіноли гірші за Каетанів{70}. Найманці Каетано ще були здатні вірити у свої цінності, вони дійсно сповідували аскетизм та мужність на практиці. А це були лише химери, від яких було важко на душі, яким, ймовірно, право кружляти містом надало ЦРУ своїм рішенням. Наразі справжніми фашистами були противники фашизму, які тепер були владою. Карло мав владу, а не ті плаксиві дурні діти, які гадки не мали, звідки взялося їхнє страждання.

На обличчях отих літніх італійців, викоханих достатком, те, що не було неврозом, було вульгарністю: густі чорні брови над млявими очима, бліді щоки, ворожа й відворотна відгодованість, зади, як у тяглової худоби. Вульгарність теж страшенно не сприяє афродизіакам. Той натовп комашився на древній вулиці, не маючи й краплі принадності у зовнішності, ба навіть більше — ззовні вони були жалюгідні та бридкі. Це були безталанні дрібні буржуа, яких викинуло на задвірки світової історії в ту саму мить, коли вони ˃ уподібнились решті.

Нотатка 127

ЧЕТВЕРТЕ КЛЮЧОВЕ МІСЦЕ РОМАНУ

(З «Містерії»)

Коли останні гробарі пройшли повз, тягнучи за собою вайлуваті ноги, ххх хриплим голосом пісні, які перші лави вже доспівували, Карло несподівано відчув страшенний біль у череві, від якого він враз зблід, наче став знекровленим, як зазвичай трапляється після першого ˂ ˃.

Біль ніби на мить затих, але потім став ще сильнішим, перетворившись на нестерпний напад різкого болю. Карло не втримався, щоб не покласти собі долоні на живіт і не зігнутися вдвоє від болю. Все стало ясно. Затуманеними від болю очима Карло озирнувся довкола, шукаючи порятунку: згодився б навіть якийсь закуток за вхідними дверима. Але натомість він побачив у кінці майдану, за новеньким портиком[344], кав’ярню ххх, кав’ярню, куди навідувався замолоду. Не відриваючи рук від черева, Карло бігцем дістався кав’ярні й переступив її поріг. Народу було повно. Було й кілька його знайомих. Та він, зробивши, так би мовити, надлюдське зусилля, удав радість та неуважність і, проходячи повз касирку, замовив собі чаю, ніби нічого не сталось, а потому, неспішно, не приховуючи свій нібито якнайчудовіший настрій, попростував у нужник. Прослизнувши всередину, він замкнувся, відчуваючи нестримне щастя, настільки нестримне, що він почав тихесенько наспівувати собі під ніс, дякуючи Богові.

Ось лише ще дещо додалося, чи то краще сказати, наклалося на цей уже сам по собі сповнений романтики трапунок.

Складається враження, що