Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

- Від нього забирайся геть! - рикнула хімера, і язики вогню миттєво охопили Клару.

Відьма зойкнула, змахнула руками, але полум’я було безжальним. Вона горіла, мов сухе дерево, поки не залишилося нічого, крім сірого попелу, який повільно осідав на землю.

Всі погляди були спрямовані на місце, де щойно стояла Клара ДеВір.

Френсіс першим повернувся до реальності. Він скомандував:

- Поранених до печери! До порталу! Швидко!

Халден з Бартоном з’явилися за секунду в порталі, за ними показався Генрі. Старий маг кинувся допомогати Хейзу, що досі лежав непритомний на землі. Халден миттю здійняв навколо гурту щити.

Генрі і Ліліт підхопили Мартіна, важкого і нерухомого, наче скеля. Його обличчя було білим, а спина вкрита глибокими тріщинами, що тягнулися від місця, де ще мить тому було крило. Горгул важко дихав, кам’яна постать здригалася. Генрі кинув погляд на землю, де холодною брилею лежало відкромсане крило, почорніле від ударів блискавок. 

Ліліт підтримувала Мартіна з іншого боку. Вона, у вигляді горгулі, виглядала більш витонченою, наче статуя когось з античних скульпторів. Її крила тремтіли від жаху і болю, що вона розділила з Мартіном. Генрі міг присягнути, якби вона могла - вона б заплакала.

- Я… в порядку, - прохрипів горгул і повернув Генрі погляд. Потім він пригорнув до себе Ліліт і занурився обличчям в її волосся. І тоді втратив свідомість. Генрі підхопив його разом з Ліліт і вони віднесли горгула до Френсіса. 

Той командував евакуацією швидко, але Генрі відчував, парубок збентежений. Вампір допоміг Ліліт влаштувати Мартіна на ношах, як і вже перев’язаних Джеймса з Хейзом, а тоді Шарлотта їм допомогла перенести поранених і загиблих до печери.

Лава ревіла і клекотіла, з кожною хвилиною наближаючись. Генрі, підхоплений невгамовним відчуттям тривоги, кинувся до Сандри і Біллі. Його одяг висів лахміттям, зруйнований жаром, а на босих ногах лишався попіл. Він одним рухом стягнув розірвану куртку, залишившись у чорній кофті з довгими рукавами і брюках.

Хтось проніс повз нього закутані в простирадла тіла - біляву жінку, яку Мартін назвав Мілісентою Коултон, і директора Академії Магічних Мистецтв, Еттіса Каліхора. Генрі відчув запах крові, але ігнорувати його зараз було так легко.

- Ви цілі? - випалив Генрі до Сандри і Біллі.

- Non voleva andare senza di te. Sciocca. - відрізала вампірша, її голос дзвенів осудом. Біллі, досі мовчазна, спостерігала за Алессандрою, але ця фраза була останньою краплею. Вона вибухнула:

- Я не знаю, що вона тобі сказала, але я звідси нікуди без тебе не піду! - Її голос тремтів, хоча вона намагалася виглядати впевнено. - Ти ж знаєш, як це закінчується в кіно? Останній завжди дивним чином гине! Я цього не можу допустити!

Генрі на мить застиг, не знаючи, сміятися чи жахатися.

- Алессандро, допоможи будь-ласка, - повернувшийся Бартон кивнув на загорнуті в простирадла тіла. Біллі на мить зблідла. Сандра мовчки підхопила страшну ношу і встала в портал поруч з Бартоном. Перевертні провели повз них зв’язану закляттям Міранду Адлер, знесилену, брудну. Всі вони нарешті зникли, залишивши Біллі з Генрі чекати на наступний портал.

- Хто це був? Загорнуті…

- Ті, хто заслужив на більше, ніж на смерть. Таку смерть, - відповів Генрі, дивлячись у бік, ніби уникаючи її погляду.

Біллі на секунду принишкла. Потім зітхнула й тихо промовила:

- Мабуть, я таки перепишу кінцівку. Перегляну своє ставлення до антагоніста.

Його губи мимоволі смикнулися в усмішці. Генрі м'яко, але рішуче притягнув її до себе. Її тепло було таким несподіваним, приголомшливим, що він хотів відсторонитися. Та Біллі підняла голову, зустрівшись з ним поглядом сірих очей.

- Ти пахнеш багаттям і холодом. Дивна суміш, - раптом прошепотіла вона.

- Холод нічим не пахне, - відповів він хрипко, крадькома прислухаючись до далекого гуркоту лави.

- Ще й як пахне, - прошепотіла Біллі. Вона опустила голову, мало не притулившись обличчям до його грудей. - Все має запах.

- Експертна думка. Зрозуміло, - Генрі торкнувся її підборіддя, змушуючи підняти погляд. - Як ти?

- Не знаю. Але я готова вибратися звідси, - відповіла вона. Її голос бринів виснаженням.

Генрі підхопив її на руки. Лава дихала їм в спини, коли він поспішив до печери. Всередині на них чекала платформа, де їхні дороги, напевно, розійдуться.

Він обережно поставив дівчину на платформу, тримаючи за руку. Їхні погляди зустрілися, і тільки коли Біллі заговорила, він, здається, знову почав дихати:

- Як ця штука працює?

- Платформа? На крові.

- І тобі потрібна моя кров? - запитала вона, розгублено.

- Яка іронія… Мені потрібна вся твоя кров, - він злегка усміхнувся, ніжно торкнувшись її щоки. - Але вона вже там, де треба.

Біллі нічого не відповіла, але її обличчя залилося фарбою. Генрі дістав клаптик паперу з кишені.

- Видихни. За мить ти будеш вдома, - запевнив він, активуючи портал.