Стівен Кінг - Інститут

Вона кволо всміхнулася:

— Коли тоді ми були разом, у нас була велика червона кнопка, щоб покінчити з усіма великими червоними кнопками. І її було дуже приємно натискати. Це не дає мені спокою. Як же це було приємно.

— Але скінчилося.

— Так. Воно все вже зникає, і я рада. Нікому не потрібна така сила, особливо дітям.

Тім подумав, що деякі люди, здатні натиснути на великі червоні кнопки, насправді і є дітьми, в голові, а не зовні; але вирішив, що казати цього не варто. У неї попереду невідоме й непевне майбутнє, а це вже досить страшно.

Каліша обернулася до Люка й полізла у нову сумочку.

— У мене є дещо для тебе. Воно лежало у мене в кишені, коли ми втекли з Інституту, а я й не помітила. Я хочу, щоб це було в тебе.

Вона вручила йому зім’яту пачку сигарет. Спереду на ній був намальований ковбой, що розмахував ласо. Над ковбоєм напис: «ЦИГАРКИ-ЦУКЕРКИ». Нижче — «КУРИ, ЯК ТАТУСЬ!».

— Там лише одна штучка лишилася, — сказала вона. — Уже поламалась і, мабуть, черства, але…

Люк розплакався. Цього разу Каліша його обійняла.

— Не треба, дорогий, — сказала вона. — Не треба. Будь ласка. Хочеш розбити мені серце?

5

Коли Каліша й Венді пішли, Тім запитав Люка, чи той не хоче зіграти в шахи. Хлопець похитав головою:

— Думаю, піду на задній двір і трохи посиджу під тим великим деревом. У мене всередині зовсім порожньо. Ніколи ще так не почувався.

Тім кивнув:

— Воно ще наповниться. Повір мені.

— Думаю, мусить. Тіме, як думаєте, чи комусь із них доведеться скористатися тими ключами?

— Ні.

Ключі відмикають сейф у банку в Чарльстоні. Усере­дині лежить те, що Люкові передала Морін Альворсон. Якщо щось станеться з дітьми, які вже покинули ферму Катоба, або з Люком, або з Венді, або з Тімом, — хтось із них поїде в Чарльстон і відчинить сейф. Може, й усі приїдуть, якщо зв’язок, закладений в Інституті, лишиться.

— А хтось повірить у те, що на тій флешці?

— Енні — так точно, — усміхаючись відповів Тім. — Вона вірить у привидів, НЛО, замісників і ще купу чорт­зна-чого.

Люк не всміхнувся у відповідь.

— Так, але вона трохи… ну, знаєте, ку-ку. Хоча тепер їй краще, коли вона часто відвідує містера Дентона.

Тім підняв брови:

— Барабанщика? Ти хочеш сказати, що в них стосунки?

— Думаю, так, якщо це так називається.

— Ти це у неї в голові прочитав?

Люк легенько всміхнувся.

— Ні. Я тепер знову лише рухаю тацями для піци й гортаю сторінки книжок. Вона сама розповіла. — Люк замислився. — І думаю, це нічого, що я розповів вам. Вона ж не сказала мені, що це таємниця чи щось таке.

— Чорти б мене вхопили. А що стосується флешки… ти ж знаєш: якщо потягнути за одну нитку, можна розпороти цілий светр? Думаю, флешка може мати такий же ефект. Там на ній діти, яких упізнають. І їх багато. Почнеться розслідування, і будь-які надії на те, що організація шепелявого перезапустить свою програму, полетять у трубу.

— Та я й не думаю, що їм удасться. Він, може, так і мислить, але це радше примітивне мислення. Світ вельми змінився з п’ятдесятих років. Слухайте, я зараз… — Він неясно вказав у бік будинку й саду.

— Звісно, йди.

Люк пішов, а радше побрів, опустивши голову.

Тім майже відпустив його, але передумав. Він наздогнав Люка й схопив його за плече. Коли хлопець обернувся, Тім обійняв його. Він обіймав Нікі — бляха, та він усіх їх обіймав, іноді після того, як вони прокидалися від кошмарів, — але цей означав більше. Цей означав цілий світ, принаймні для Тіма. Він хотів сказати Люкові, що він сміливий, мабуть, найсміливіший хлопець поза сторінками хлопчачих пригодницьких книг. Хотів сказати йому, що він сильний і достойний і батьки б ним пишалися. Хотів сказати, що любить його. Але слів не було, та й, мабуть, не було в них потреби. Як і в телепатії.

Іноді обійми — це вже телепатія.

6

Позаду, між порогом і городом, ріс великий старий болотний дуб. Люк Елліс — колись із Міннеаполіса, штат Міннесота, колись улюблений син Герберта й Айлін Еллісів, колись друг Морін Альворсон, Каліші Бенсон, Ніка Вілгольма і Джорджа Айлса — сів під ним. Він поклав руки на коліна й подивився в бік місцевості, яку поліцейська Венді називає «пагорби-атракціони».

«А ще колись я був другом Ейвері», — подумав він. Насправді їх звідти визволив Ейвері. «Якщо і є серед нас герой, то це не я. Це Ейвестер».

Люк дістав зім’яту пачку цигарок з кишені й витягнув один шматочок. Він згадав, як уперше побачив Калішу, як вона сиділа на підлозі з такою штучкою в роті. «Хочеш? — запитала вона його тоді. — Може, від цукру тобі в голові проясниться. Мені завжди допомагає».

— Що думаєш, Ейвестере? Проясниться від цього мені в голові?

Люк захрумтів цукеркою. Прояснилося, хоча він і не уявляв чому. Цьому точно немає ніякого наукового пояснення. Він зазирнув у пачку й побачив ще два-три шматочки. Міг з’їсти їх зараз, але вирішив, що краще не квапитися.

Краще залишити на потім.

23 вересня 2018 року

Від автора

Кілька слів, якщо дозволиш, Постійний Читачу, про Расса Дорра.

Я познайомився з ним сорок — та ні, більше — років тому в Бриджтоні, штат Мейн, де він був єдиним помічником лікаря в медичному центрі на трьох лікарів. Він допомагав більшості моєї сім’ї навіть з найдрібнішими болячками, з усім, від шлункового грипу до вушної інфекції в дітей. Його стандартним дотепом про лікування застуди був такий: пити чисті рідини — «лише джин і горілку». Він запитав мене, чим я заробляю на життя, а я відповів, що пишу романи та оповідання, здебільшого страшні, про надприродні явища, вампірів й інших різносортних монстрів.

— Вибачай, я такого не читаю, — відказав він.

Ми обоє й не відали, що він зрештою прочитає все, що я написав, зазвичай у рукописах і часто в процесі різних робіт. Окрім моєї дружини, він був єдиним, хто бачив моє письмо до того, як воно повністю причепуриться й стане готовим для фото з близького ракурсу.

Я почав розпитувати його, спочатку про різні медичні речі. Саме Расс розповів мені про те, як грип змінюється з кожним роком, унаслідок чого кожна нова вакцина стає неактуальною (це було для «Протистояння»). Він дав мені список вправ, щоби м’язи в коматозників не ставали негодящими (це було для «Мертвої зони»). Він терпляче пояснював, як у тварин передається сказ і як ця хвороба прогресує (для «Куджо»).

Його сфера послуг значно розширилася, тож на пенсії він став моїм помічником з досліджень на повну ставку. Ми з ним разом відвідали Техаську шкільну бібліо­теку для «11.22.63» — книги, яку я б справді без нього не написав, — і поки я насичувався ґештальтом того місця (вишукуючи привидів… і знаходячи їх), Расс усе фотографував і вимірював. Коли ми відвідали «Техаський театр», де Лі Гарві Освальда спіймали, саме Расс запитав, яке кіно йшло того дня (подвійний сеанс: «Бойовий клич» і «Війна — це пекло»).

Для «Під куполом» він збирав масу інформації про мікроекосистему, яку я намагався створити, від обсягу роботи електричних генераторів