Стівен Кінг - Інститут

діставав торт «Пеперидж Фарм» із холодильника, тримаючи його високо, ніби офіціант у комічній опері, він побачив, що Каліша плаче. Нік і Люк обійняли її обабіч, але не шепотіли заспокійливих слів (принаймні Тім не чув). Вони виглядали замисленими, замкнутими. З нею, але, мабуть, не до кінця; мабуть, загублені десь у власних роздумах.

Тім поставив торт.

— Ка, що не так? Вони ж то знають, але не знаю я. До­поможи-но старому.

— А якщо він правий? Якщо той чоловік правий, а Люк помиляється? Якщо світ загине через три роки… або через три місяці… бо ми його не захищаємо?

— Я не помиляюся, — сказав Люк. — У них є математики, але я кращий. І це я не вимахуюся, це правда. А про мене він що сказав? Мрію про магію? Вони теж так мріють. І не можуть витерпіти, що вони помиляються.

— Ти ж не впевнений! — скрикнула вона. — Я ж чую це в тебе в голові, Люкі, ти ж однаково не впевнений!

Люк не заперечував, просто втупився в тарілку.

Каліша підняла погляд на Тіма:

— А якщо вони мали рацію принаймні раз? Це буде наша провина!

Тім вагався. Йому не хотілося думати, що те, що він зараз скаже, може мати значний вплив на те, як ця дів­чинка проживе решту свого життя; він зовсім не хотів брати на себе таку відповідальність, але боявся, що все одно вже це зробив. Хлопці також слухали. Слухали й чекали. Надзвичайних сил у нього не було, лише одна звичайна: він дорослий. Зрілий. Вони хотіли, щоб він їм розповів, що монстра під ліжком немає.

— Це не ваша провина. Нікого з вас. Той чоловік при­йшов не для того, щоб попередити вас, аби ви сиділи тихо. Він прийшов, щоб отруїти вам життя. Не дозволяй йому цього, Калішо. Ви всі не дозволяйте. Як вид ми призначені для того, щоб робити перш за все одну просту річ, і саме це ви зробили.

Він потягнувся обома руками й стер сльози Каліші зі щік.

— Ви вижили. Ви скористалися своєю любов’ю й розумом і вижили. А тепер нумо їсти торт.

3

Настала п’ятниця, а з нею — черга Ніка рушати.

Тім і Венді стояли з Люком, дивилися, як Нікі з Калішею крокують під’їзною доріжкою, тримаючись за руки. Венді мала б відвезти його на автобус у Брунсвіку, але всі троє розуміли, що ця пара потребує — і заслуговує — провести спочатку трохи часу вдвох. Попрощатися.

— Повторімо знову, — сказав Тім годину тому, після ланчу, яким ні Нікі, ні Каліша особливо не переймалися.

Тім і Нікі вийшли за задній поріг, поки Люк із Калішею мили нечисленні тарілки.

— Нема потреби, — відповів Нікі. — Я все зрозумів. Правда.

— І все одно, — наполіг Тім. — Це важливо. З Брунсвіка в Чикаґо, так?

— Так. Автобус рушає сьогодні о сьомій п’ятнадцять.

— В автобусі з ким говориш?

— Ні з ким. Не привертаю уваги.

— А коли дістанешся на місце?

— Телефоную з Флотського пірса дядькові Фреду. Бо саме там мене випустили викрадачі. Там же, де випустили Джорджа й Гелен.

— Але про це ти не знаєш.

— Ні, не знаю.

— А Джорджа й Гелен знаєш?

— Ніколи не чув про них.

— А хто ті люди, що тебе викрали?

— Не знаю.

— Чого вони хотіли?

— Не знаю. Це загадка. Вони мене не розбещували, нічого не питали, і я не чув інших дітей, я ніфіга не знаю. Коли поліція мене допитуватиме, я нічого не кажу.

— Правильно.

— Зрештою копи здадуться, і тоді я їду в Неваду і живу-поживаю з тіткою, дядьком і Боббі.

Боббі — брат Ніка, який був на ночівлі, коли Ніка забрали.

— А коли дізнаєшся, що твої батьки загинули?

— Це для мене новина. І не хвилюйтесь, я плакатиму. Це неважко. І я не прикидатимусь. Повірте. Може, на цьому закінчимо?

— Ще трохи. Спочатку трохи кулаки розтисни. Ті, що на кінцях рук у тебе, і той, що в голові. Дай родичам шанс.

— Мужик, не так це й легко. — Очі Нікі блищали слізьми. — От ніфіга не легко.

— Я знаю, — сказав Тім і ризикнув обійняти хлопця.

Нік не протестував, спочатку поводився пасивно, а тоді обійняв Тіма у відповідь. Сильно. Тім подумав, що це вже початок і що з хлопцем усе буде добре, хоч скількома питаннями поліція його засипатиме, хоч скільки разів йому скажуть, що його розповідь не має ніякого сенсу.

За кого Тім боявся, то це за Джорджа Айлса, коли доходило до зайвих деталей. Малий був шкільним базікалом і природженим любителем прикрасити факти. Але Тім думав — сподівався, — що зрештою доніс до Джорджа: те, чого не знаєш, дає тобі безпеку. А через те, що домальовуєш, можна згодом перечепитися.

Тепер Нік і Каліша обіймалися біля поштової скриньки на початку під’їзної доріжки, де містер Сміт своїм шепелявим голосом сіяв звинувачення, намагаючись виростити провину в дітей, які просто хотіли залишитися живими.

— Він у неї дійсно закоханий, — сказав Люк.

«Так, — подумав Тім. — І ти також».

Але Люк не перший, хто виявився зайвим у любовному трикутнику, і не останній. Та й чи доречно тут говорити про кохання? Люк розумний, проте йому лише дванадцять. Його почуття до Каліші минуть, як застуда, хоча казати йому про це марно. Однак він це запам’ятає, так само як Тім пам’ятав дівчину, яка його зводила з розуму у дванадцять (їй було шістнадцять — між ними світлові роки). Так само як Каліша запам’ятає Нікі, красеня, котрий боровся.

— Вона тебе теж любить, — м’яко промовила Венді й легенько стиснула вигорілу Люкову шию.

— Але ж не так само, — зітхнув Люк, а потім усміхнувся. — Та й ну його, життя йде далі.

— Ти краще виїжджай, — сказав Тім Венді. — Автобус не чекатиме.

Вона виїхала. Люк проїхався з нею до скриньки, тоді стояв разом з Калішею. Вони махали, прощаючись із автомобілем. Рука Нікі вигулькнула з вікна й помахала у відповідь. А потім вони зникли. У правій передній кишені Ніка — тій, з якої вокзальним злодюжкам найважче буде щось дістати, — лежало сімдесят доларів і сім-картка. У взутті — ключ.

Люк і Каліша разом ішли під’їзною доріжкою. На півдорозі Каліша затулила обличчя руками й почала плакати. Тім уже рушив був до них, але передумав. Це Люкова робота. Він її й виконав, обійнявши дівчину. Оскільки та була вищою, то поклала голову йому на голову, а не на плече.

Тім почув гудіння, що зараз озвалося лише тихим шепотом. Вони розмовляли, але Тім не чув слів, і це нормально. То не для нього.

4

Через два тижні настала черга Каліші їхати з ферми на вокзал не в Брунсвіку, а в Ґрінвіллі. Вона прибуде в Чикаґо ввечері того ж дня і зателефонує сестрі в Г’юстон з Флотського пірса. Венді подарувала дівчині маленьку сумочку, прикрашену бісером. Усередині лежали сімдесят доларів і сім-картка. І був ключ, такий самий як у Нікі, теж у кросівці. Гроші й картку можуть украсти, ключ — нізащо.

Каліша міцно обійняла Тіма.

— Цього недостатньо, щоб подякувати за те, що ви зробили, але в мене більше нічого нема.

— Цього достатньо, — сказав Тім.

— Сподіваюся, світ через це не загине.

— Востаннє кажу тобі, Ша: якщо хтось і натисне