Стівен Кінг - Інститут

що передбачення правильне, знижується. Коли він сягає тижнів, то просто стає несуттєвим, і p перетворюється на n. — Люк звернув свою увагу до блондина: — Ви це знаєте, так само як і люди, з якими ви працюєте. Вони це роками знають. Навіть десятиліттями. Мусять знати. Будь-який знавець математики з комп’ютером може провести розподіл Бернуллі. Може, це було неясно, коли ви затіяли все це в сорокових-п’ят­десятих, але до вісімдесятих уже мали знати. Мабуть, навіть десь у шістдесятих.

Сміт похитав головою:

— Люку, ти вельми розумний, але ти все одно дитина, а діти люблять мріяти про магію — вони викручують правду так, щоб вона вписувалася в ту нібито правду, якої їм хотілося б. Думаєш, ми не проводили перевірок, щоб довести прекогнітивні можливості нашої групи?

Шепелявість із кожним словом посилювалася.

— Ми проводимо перевірку щоразу, як додаємо нового прекогніта. Вони отримують завдання передбачити кілька випадкових подій, як-от: запізнення певних авіарейсів… смерть Тома Петті[137]… голосування про Брекзіт… навіть транспорт, що перетинає певні перехрестя. У нас є записи про успішні передбачення — зафіксовані передбачення — за майже три чверті століття!

«Майвфе три чверті фтоліття».

— Але ваші перевірки завжди зосереджені на подіях, які стануться невдовзі, — зауважила Каліша. — Не заперечуйте цього, воно ж у вас у голові як неоновий знак. Ну й це ж логічно. Яка користь із перевірки, якщо результат не вдасться підтвердити чи заперечити протягом п’яти-десяти років?

Вона взяла Нікі за руку. Люк відступив до них і взяв за руку Калішу. Тоді Тім знову почув гудіння. Низьке, але рівне.

— Член палати представників Берковіц був саме там, де наші прекогніти й передбачили, у день, коли помер, — не здавався Сміт, — а ми це передбачили ще рік тому.

— Окей, — сказав Люк, — але ви обирали людей — Пола Вестіна, наприклад — на основі передбачень, які мали б здійснитися через десять, двадцять чи навіть двадцять п’ять років. Ви знаєте, що це ненадійно, адже будь-що може повернути людей і події, в яких вони беруть участь, у зовсім інший бік, щось таке банальне, як пропущений телефонний дзвінок; але продовжуєте все одно.

— Гаразд, скажімо, в цьому є сенс, — процідив Сміт. — Та хіба не краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати? — «Фенс». «Перефтрахуватифя». — Подумай про передбачення, які справдились, а тоді подумай, які мог­ли б бути можливі наслідки, якщо не робити нічого!

Енні відставала від темпу розмови на крок. Може, навіть на два.

— Як ви можете бути впевнені в передбаченнях, якщо вбиваєте людей, яких вони стосуються? Я цього не розумію.

— Та він і сам не розуміє, — промовив Люк, — але не може навіть на мить подумати, що всі їхні вбивства не мали жодного сенсу. Ніхто з них не може.

— Треба було знищити село, щоб урятувати його, — сказав Тім. — Здається, щось таке говорили про В’єтнам?

— Якщо ви стверджуєте, ніби наші прекогніти водили нас за ніс і вигадували різні…

— А ви впевнені, що ні? — урвав його Люк. — Можливо, навіть несвідомо, але… у них же чудове життя, правда? Легке й приємне. Не зовсім таке, як у нас в Інституті. І, можливо, їхні передбачення й правдиві в момент, коли їх роблять. Але тут все одно до уваги не беруться випадкові чинники.

— Або ж Бог, — раптом озвалася Каліша.

Сміт, який грався в Бога бозна-скільки часу, сардонічно всміхнувся на цю репліку.

— Ви розумієте, що я кажу, я ж знаю, — сказав Люк. — Забагато змінних.

Якусь мить Сміт мовчав, дивлячись за горизонт. Тоді озвався:

— Так, у нас є математики, і так, розподіл Бернуллі згадувався у звітах і обговореннях. Навіть кілька років. Тож, скажімо, ти маєш рацію. Скажімо, наша мережа Інститутів не врятувала світ від ядерного знищення п’ятсот разів. А якщо лише п’ятдесят? Чи п’ять? Хіба воно того все одно не варте?

Дуже тихо Тім відповів:

— Ні.

Сміт вирячився на нього, як на божевільного:

— Ні? Ви кажете ні?

— Люди при здоровому глузді не приносять у жертву дітей на олтарі ймовірності. Це не наука, це забобон. А тепер, я думаю, настав вам час піти.

— Ми все відбудуємо, — сказав Сміт. — Інакше настане час, коли світ летітиме в прірву, як дитячий драндулет, і не буде руки, щоб зупинити його. Я прийшов, зокрема, про це вас повідомити й попередити. Жодних інтерв’ю. Статей. Постів у фейсбуку чи твітері. З таких історій більшість людей однаково лише посміються, але ми це дуже серйозно сприймемо. Якщо хочете жити, сидіть тихо.

Гудіння гучнішало, і коли Сміт дістав свої «Американ Спіритс» із кишені, рука в нього тремтіла. Чоловік, що вийшов із невиразного «шеві», був упевненим і володів ситуацією. Він звик роздавати накази, звик і до того, що їх виконують якнайшвидше. Той, хто стояв перед ними зараз, із сильною шепелявістю й плямами поту, що виповзали з-під пахв сорочки, був іншим.

— Думаю, тобі краще піти, синку, — дуже м’яко порадила йому Енні. Може, навіть доброзичливо.

Пачка цигарок випала у Сміта з руки. Коли він нахилився підняти її, та відскочила геть, хоча вітру не було.

— Курити вам шкідливо, — прорік Люк. — Не треба бути прекогнітом, щоб сказати, що з вами буде, якщо не кинете.

У «малібу» активізувалися двірники. У салоні спалахнуло світло.

— Я би вже їхав на вашому місці, — сказав Тім. — Поки ще можете. Ви злитеся від того, як усе склалося, розумію, але навіть не уявляєте, наскільки лютують ці діти. Вони були в епіцентрі.

Сміт підійшов до машини й відчинив двері. Тоді показав пальцем на Люка.

— Ти віриш у те, у що хочеш вірити, — сказав він. — Ми всі такі, містере Елліс. Колись сам усе осягнеш. І пожалкуєш.

Він поїхав геть, розкидаючи з-під шин клуби пороху, що полетіли в бік Тіма й решти… а тоді його занесло вбік, ніби від вихору, якого вони не відчули.

Люк усміхнувся з думкою, що тут навіть Джордж краще не зробив би.

— Може, було би ліпше позбутися його, — ніби між іншим сказала Енні. — У нас у тому дальньому кінці городу місця вдосталь, щоб позбутися тіла.

Люк зітхнув і похитав головою:

— Є ж інші. Він просто дозорець.

— Крім того, — додала Каліша, — тоді ми б нічим не відрізнялися від них.

— І все одно, — замріяно промовив Нікі. Він не продовжив, але Тімові не треба було читати думки, щоб зрозуміти закінчення цієї думки: «…було б непогано».

2

Тім очікував, що Венді повернеться з Вашингтона до вечері, проте вона зателефонувала й сказала, що залишиться там на ніч. На наступний ранок призначили ще одне засідання на тему майбутнього правоохоронних органів округу Фейрлі.

— Господи, коли це вже закінчиться? — запитав Тім.

— Я впевнена, що це вже останнє. Сам знаєш, ситуація складна, а бюрократія ускладнює все ще більше. Як ви там?

— Усе добре, — відповів Тім і сподівався, що не лукавить.

На вечерю він зварив велику каструлю спагеті, Люк зварганив соус болоньєзе, а Каліша з Нікі приготували салат. Енні кудись щезла, як це часто траплялося.

Вони добре поїли. Була гарна балачка і вдосталь сміху. Тоді, коли Тім