Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

Стівен стер історію пошуку, вимкнув комп’ютер і пішов. Опинившись надворі, дістав із кишені Алісин телефон, який носив із собою. Увімкнув його і, переглянувши телефонну книгу, послав повідомлення батькам і кільком друзям, імена яких він знав. «Мені треба відпочити, поїду на кілька днів подихати свіжим повітрям. Я вам зателефоную. Аліса». Ніхто її не шукатиме упродовж певного часу. Потім викинув телефон у смітник.

Тепер йому лишилося залагодити ще одну річ. Він подався до Аліси додому, ключі від хати були у нього в кишені, й позабирав коштовності й усі цінні речі, які їй дарував. Потім пішов у ломбард й усе продав. Бодай частину боргу поверне.

*

У Саут-Гемптоні ми з Анною й Дереком сиділи у вітальні Семюеля Падаліна і розповідали йому про те, що 1994 року ціллю вбивці була Меґан, а не родина Ґордонів.

— Меґан? — недовірливо перепитав він. — Що ви таке мені кажете?

Ми стежили за його реакцією, й вона виявилася природна: він був просто-таки приголомшений.

— Це правда, пане Падаліне, — сказав Дерек. — Ми тоді помилилися з жертвою. Об’єктом того вбивства була ваша дружина, а Ґордони були побічними жертвами.

— Але чому Меґан?

— Оце ми й хотіли б дізнатися, — сказав я.

— Безглуздя якесь. Меґан була така хороша. Її любили відвідувачі книгарні, поважали сусіди.

— І все ж таки, — сказав я, — хтось так не любив її, що вирішив убити.

Семюелеві аж заціпило від подиву.

— Пане Падаліне, — озвався Дерек, — це дуже важливе запитання: вам погрожували? Може, ви мали справи з небезпечними людьми? Маю на увазі таких, що могли завзятися на вашу дружину.

— Та не було нічого такого! — образився Семюель. — Ви справді погано нас знаєте.

— А вам каже щось ім’я Джеремі Фолт?

— Нічогісінько. Учора ви вже питали мене про нього.

— Меґан була занепокоєна незадовго до смерті? Вона казала вам про те, що її турбує?

— Ні-ні. Вона полюбляла читати, писати, бігати.

— Пане Падаліне, — сказала Анна, — хто міг знати про те, що ви з Меґан не будете брати участі у святкуваннях прем’єри фестивалю? Убивця знав, що того вечора ваша дружина вийде побігати, як робила завжди, хоч більшість мешканців міста була на центральній вулиці.

Семюель Падалін трохи подумав.

— Усі говорили про цей фестиваль, — урешті сказав він. — Меґан розмовляла про нього і з нашими сусідами, коли робила покупки, і з відвідувачами книгарні. Балачки стосувалися одного питання: хто встиг придбати квитки на прем’єру, а хто стоятиме в натовпі на центральній вулиці. Знаю, що Меґан казала усім, хто її питав, про те, що ми не встигли придбати квитки і вона не хоче товктися в юрмі у середмісті. Казала таким тоном, яким дехто сповіщає, що не святкує Різдво, а воліє ліпше поспати: «Ліпше я читатиму на терасі, вечір буде спокійним як ніколи». Отака іронія.

Семюель, здавалося, геть засмутився.

— Ви кажете, Меґан полюбляла писати, — знову озвалася Анна. — Що вона писала?

— Усе й нічого. Їй завжди кортіло написати роман, та бракувало хорошої інтриги, як сама вона казала. Зате вона вела щоденник, причому досить регулярно.

— Ви зберегли його? — запитала Анна.

— Зберіг. Там зошитів із п’ятнадцять.

Семюель Падалін вийшов на хвилю й повернувся із запорошеною картонною коробкою, яку, напевне, дістав із підвалу. Там було десятків зо два зошитів, усі однакового штибу.

Анна розгорнула один: аж до останньої сторінки він був пописаний густим, вишуканим почерком. Там було на цілі години читання.

— Ми можемо їх узяти? — запитала вона Семюеля.

— Як хочете. Проте сумніваюся, що ви знайдете там щось цікаве.

— Ви читали їх? — запитав Дерек у Семюеля Падаліна.

— Авжеж, — відказав той. — Трохи. Після смерті дружини мені закортіло більше дізнатися про неї, про її думки. Та незабаром я виявив, що вона нудьгувала. Ось побачите, як вона змальовувала своє повсякденне життя: вона нудьгувала від повсякдення, їй нудно було зі мною. Вона писала про свою роботу в книгарні, про тих, хто купували книжки, про те, які книжки вони купували. Мені соромно казати вам про це, та я збагнув, що тут було щось зворушливе. Незабаром я припинив те читання, мені було прикро. Цим і пояснюється те, що я відніс ці зошити у підвал.

Уже виходячи із тією коробкою під пахвою, ми побачили, що в передпокої стоять валізи.

— Кудись їдете? — запитав Дерек.

— Це дружина їде. Відвезе дітей до своїх батьків, у Коннектикут. Злякалася подій, що сталися останнім часом в Орфеї. Я приєднаюся до них згодом. Коли буде дозвіл покинути штат.

Ми з Дереком мали повернутися до крайового центру поліції штату, щоб побачитися з майором. Він хотів вислухати наш звіт про ситуацію. Анна запропонувала взятися до зошитів Меґан Падалін.

— Ти що, ні з ким не хочеш ділити цієї роботи? — запитав я.

— Авжеж, я із задоволенням прочитаю все, принаймні розвіюся трохи. Мені це потрібно.

— Мені шкода, що в тебе так склалося з посадою начальника поліції.

— Та пусте, — сказала Анна, щосили намагаючись не заплакати перед нами.

Ми з Дереком подалися до крайового центру поліції штату.

Повернувшись до Орфеї, Анна заглянула до комісаріату. Усі поліціянти зібралися в залі для відпочинку, де Монтань виголошував невеличку імпровізовану промову з нагоди вступу на посаду начальника поліції.

Анна не могла того слухати, тому вирішила поїхати додому і взятися до читання щоденників Меґан. У дверях комісаріату вона зіткнулася з мером Брауном.

Якусь мить вона мовчки дивилася на нього, потім запитала:

— Алане, нащо ви так учинили зі мною?

— Поглянь, у якому ми лайні, Анно, і май на увазі, що й ти почасти винна. Ти так хотіла брати участь у цьому розслідуванні, то мусиш узяти на себе і відповідальність за його наслідки.

— Ви караєте мене за те, що я робила мою роботу? Авжеж, я була зобов’язана допитати вас і вашу дружину, але так потрібно було для розслідування. Ви такий самий громадянин, як і всі, і я не давала вам ніяких пільг, адже я справжній полісмен. Якщо ж ви прозиваєте лайном п’єсу Кірка Гарві, то мушу вам нагадати, що ви самі притягли його сюди. Це ви не хочете визнавати своїх помилок, Алане. Ви варті не більше, ніж