Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

думав, майже засинав на ходу, отак тільки ноги переставляв і все. І раптом небо згасло й почало падати на землю, точнісінько, як перед тим приснилося, тільки тепер це діялося не у сні. Уявляєте собі! Спочатку я навіть не знав, що сталося; повз мене з космосу до землі наче щось/ вибухнуло сліпучим потоком і почорніло, а тоді щось велетенське, покищо невидиме, почало обвалюватися на мене. Я відрухово підскочив і, ще не встигши збагнути, що я роблю, притулився, намагаючися ввійти в стіну, до будинку, повз який ішов, ніби він мав захистити мене від знищення й страху, і, не наважуючися перевести віддих (мені здавалося, коли я віддихну на повні груди, весь світ одразу лусне й накриє мене собою, і я пробував не пришвидшувати космічного обвалу), чекав, поки мене розтрощить небо. Я ніколи за все життя не відчував більшого жаху, ніж тоді, бо це вже настала дійсність, а не сон. Звичайно, я боявся смерти, особистої смерти, – хотів би я подивитися, хто її не боїться! – однак тепер мене лякала не моя смерть, не вона кинула в такий жах, а загибель усього людства, те, що вже ніколи не існуватиме людини, в свідомості якої я бодай у наймізерніший, будь-який спосіб (мені багато не треба!) продовжив би своє існування. І саме це сповнювало невимовним жахом, і я якомога щільніше притискався до муру будинку, заплющивши очі, аби не бачити страхіття навколо, й усім тілом прислухався до неба. Та пройшла мить, пройшло кілька хвилин, і нічого не трапилося. Навколо не наставало жодних змін, і я ще жив. Тоді я зважився підвести голову. І коли глянув угору, то побачив: зорі на своїх місцях, космос не летить на мене, лише над вулицею між будинками згасла неонова лямпа, що освітлювала квартал, а оскільки лямпа висіла високо вгорі, то мені й здалося, ніби згас місяць, а з ним і всесвіт виломився з орбіти, щоб розбитися на друзки, назавжди поринувши в небуття.

Дивно, це оповідає складач, подумав я, а він не розтуляє рота, хоч тепер, коли мене опав цей сумнів, він зайшовся кашлем і схопився за груди, заходившися раптом дуже швидко говорити. Тільки ж він заговорив тепер лише тому, що біля нього стояв мій відвідувач, показуючи правицею на Дома, який поруч ішов вулицею, де ледь світало, бо властиво ми всі троє йшли цією вулицею, і мій відвідувач сміявся, розповідаючи, як із Домом важко і погоджуватися, і не погоджуватися.

– Я ніколи не припускав, що ви так добре знайомі з Домом, – наставив я сітку на мого відвідувача.

– Наші припущення про людину залежать виключно від нашого до неї ставлення, – засміявся мій відвідувач, показуючи Домові, щоб той не перебивав йому, бо він у надто доброму настрої, адже заноситься на дивно гарну днину, і не відомо, коли ми знову йтимемо цією вулицею в такій злагоді.

– Ви справді так гадаєте? – намагаючися запам’ятати, що він каже, пересвідчився я. – А якже тоді зі снами?

– Вам справді на тому залежить?

– Ні, очевидно, ні; тобто мені цікаво лише, хто з вас підключився до розповіді складача, ви чи Дом, бо то розповідав явно не він, чи ж не так? Чи то мені лише здалося?

– Хіба це важливе?

– Для мене дуже! мій відвідувач, закасавши рукави, порається біля малого авта з скляним дахом, змонтованим очевидячки з парникової рами, і широким жестом запрошує мене сідати до них.

– Ви вмієте керувати автом? – здивувався я, вагаю- чися, чи занести цей факт до біографії мого відвідувача.

– Ви справді хотіли з нами?

– Мені не поталанило з купівлею авта, – пригадав я, однак це авто мені далеко менше до вподоби, ніж вулиця, де світало.

– Це залежить виключно від вас!

– Чекайте, чекайте, якщо я вас правильно зрозумів, це означає..

– Ну ж і характер у вас! Раз означає, а раз і не означає.

– Таж я так не годен! Я мушу докладно знати, чи це дійсно так.

– Він хоче докладно знати, чи це дійсно так, – сплеснув руками мій відвідувач до Дома, наче той не чув, і йому доводилося гювторюват и.

– Усі хочуть знати, – ніби вагаючися, мовив Дом.

– Якщо я не знатиму, я ніколи не впораюся.

– А ви спробуйте, – своєчасно зупинив мене відвідувач. – Ну то що, сідаєте до нас? Поїхали?

– Куди ви поїхали! – залящало у мене в вусі, затуляючи собою Дома з відвідувачем, і я зауважив, як складач уже майже самими руками тлумачить щось сивій дамі, яка дуже швидко кліпає очима й безупину йому відповідає, хоч мені її й не чути, і то, напевно, не чути тому, що весь мій зір полонив новий присадкуватий добродій біля складача, і я силкуюся пригадати, на кого він схожий, оскільки ця схожість не дає мені спокою, бо звідкілясь я знаю: поки я не визначу, кого він нагадує, я не тільки не тямитиму, а й просто погано чутиму, що він казатиме, бо мій слух залежить тепер повністю від вияснення, звідки в нього риси, які здаються мені напрочуд знайомими.

Таж певно, пригадав я раптом. І як я цього не зауважив раніше, він же скидається (чи то рухами, чи виразом обличчя) на говорющу плесканку з дитячого кінофільму, на який я не так давно водив дітей. Дітям вона дуже сподобалася, і протягом кількох тижнів вони обоє за сніданком наслідували її, аж я мусів заборонити, щоб не заохочувати дітей до малпування, і тепер, як я це пригадав, мені справді відлягло від вух, і я виразно почув, як складач угрущає сиву даму, а тоді й нового присадкуватого добродія, який кілька разів підряд повторив, заглушуючи і складача і сиву даму і ще двох, які тупцювали навколо нього:

– Винайшов, хоч покищо і не здійснив!

– Апарат на фотографування снів?

– Апарат на фотографування снів! Зрештою, здійснення – виключно справа часу, аби винайти: це головне.

– Винахід без здійснення не винахід!

– Хто вам сказав, без здійснення? Що я його досі не здійснив, винні обставини. Я ще не подибав, та я її подибаю, хоч з-під землі витягну, людину, яка за моїми вказівками змайструвала б цей апарат. Якби в мене назбиралося трохи більше технічних знань і грошей, я зробив би й сам, самотужки, тільки я гадаю – простіше розтлумачити комусь, як цей апарат зробити, тоді запатентувати його, пообіцявши конструкторові, чи то пак виконавцеві моїх вказівок, певний відсоток прибутку, і – прошу дуже!

– Ну якби всі винаходи здійснювалися так просто, то на світі.

– Саме так просто! Запевняю вас!