Це навіть не важко, бо в мене всі сни кадрами, як у кінофільні, їх зовсім легко відтворити, лихо тільки, як знайти сьогодні маляра, який би дійсно вмів малювати? Я б уже добре заплатив, останньої копійки не пошкодував би, голодував би, відступив би свій куток, аби тільки, ну, ви розумієте! Якщо з вас хтось такого знає, повідомте мене, бо описати сон – не те, сон треба бачити, а я вже допильнував би, щоб імої сни знайшли відповідне зображення; я не стерплю, аби мої сни поглинуло небуття, бо де тоді я? Тоді й мене нема! А я є! Я стою на верхів’ї цилкопічного хмаросягу, з якого видно весь світ з усіма континентами, галактиками, до останніх закутків світобудови. Усе це гарно розміщене в рухомі квадрати перспективи, хоч на першому пляні мені покищо найопукліше видно землю, земну кулю, яка переді мною одночасно і кругла і плеската, і на ній, як на мапі Птоломея, достеменно, як на мапі Птоломея, – точно таким виразом думаю я вві сні, пригадуючи якийсь журнальний опис про Птоломея, – недавно читав у зубного лікаря, коли міняв протези, – позастрягали кораблі, не в воду, а в рельєфну мапу, чомусь вона мені спала на думку, – і я раптом розумію: це саме тому, що на цій мапі і на цих кораблях Колюмб відкрив Америку, тільки тепер Америка, Австралія й Африка позалишали свої географічні місця, і всі континенти купою згромадилися біля нашого базару. Як це я їх раніше не помічав, проходячи повз базар, міркую я, дивлячися на новий вигляд земної кулі, і вже уявляю, який зчиниться переполох, коли я зверну увагу громадськости: усі дотеперішні географічні мапи ні до чого, бо вони фальшиві! Якої неймовірної ваги одразу набере моє відкриття, коли я оголошу новину: Австралія й Африка знаходяться біля нашого базару! Однак цієї миті, як я подумки насолоджуюся розголосом, що його зазнає моє відкриття, я зауважую, як Австралія й Африка летять у перспективу за обрій і там зникають. Я з обурення кричу їм навздогін щось дуже образливе, аби вони не зникали, я їх соромлю, адже це непорядок, цього не сміє бути, пропало моє відкриття, нехай схаменуться і повернуться на зад, та мій лемет не допомагає, і мене раптом проймає тваринний страх. Я бачу, як наді мною розширюється безмісячне зоряне небо, відкриваючи найвіддаленіші закутки світобудови, з яких віє на мене невимовно жахливим, від чого я кусник за кусником втрачаю тіло, хоч свідомість моя, яка зробилася суцільним відчуттям і зором, ще є, ба більше, вона не тільки є, а й ніби також розширюється за рахунок тіла, бо я тепер одноразово в двох площинах стежу, що діється на землі і на небі; воно відкрите до дна, хоч покищо події на землі більше полонять мій зір, а це тому, що я знаю: переді мною кінець всього буття – на обрії, де зникли Австралія і Африка, горять останні великоміста світу, й заграви разом із тигровими шкурами викочуються з-за виднокола, а небо глибшає, тремтить, як баговиння, випинається, і тоді зорі, а за ними й усі галактики починають виламуватися з своїх орбіт, як тиньк від стелі, і зливатися в еліпсу, яка летить до землі, щораз більше витягуючися донизу. І хоч на моїх очах ця космічна еліпса мчить з неймовірною швидкістю, десь у якійсь іншій площині сві- домости я так само певно знаю, ніби еліпса з зірок ллється поволі, мов тісто – його скачала господиня рукою й тримає за обидва кінці розчепіреними пальцями, – і ця повільність – якийсь ще жахливіший вимір швидкости, проти якої нема жодного впину, бо коли рухома еліпса спіднім кінцем діткнеться землі, загине не тільки наша плянета, а й усесвіт, щоб ніколи вже не відновитися. Це остання мить буття, загибель якого я не годен зупинити, позбавлений від жаху спроможности ворухнутися. І я чекаю, як зараз усе перейде в небуття. Від цього чекання я немов нижчаю й ширшаю, ще мить і я стелитимуся по землі, ще заки долетить униз зоряна еліпса, однак цієї хвилини стукає до мене колеґа-складач з друкарні, де я працюю – прийшов домовитися, аби я заступив його на кілька днів, бо він має десь поїхати – і перериває сон. А згодом сняться мені цілі..
Таж це говорить не хирлявий чоловік, встановив я раптом сам для себе, а таки товстун з дихавицею, який щойно сварився з власницею помешкання, правда, складач ніби теж вставляє речення, які підключаються до говорення товстуна, – чи навіть не товстун, а фіялкова дама, яка час від часу перетворювалася на чоловіка, хоч знову ж таки, коли я перевів на неї погляд, аби остаточно пересвідчитися, то розповідала вже не вона, а старий добродій поруч. Може, й справді вони гуртом виголошували те, що вимовляв складач, віддавши свій рот на спільне користування, а що не всі вміщалися в одному роті, то він, власник цього суцільного рота, на всіх сердився, відстоюючи своє.
– А я кажу винятковий, – доводив він, сердито розмахуючи лівою рукою, яка виявилася коротшою від правиці, і тепер лише я зауважив, що від п’ястука до ліктя вона висохла на кістку. – Такий сон не тільки винятковий, а просто таки потрясальний!
– Якби ви так нестерпно не перебільшували!
– Я перебільшую? Та коли я перебільшую, що тоді перебільшення?
– Слухайте, певно, перебільшуєте! Від початку до кінця – саме перебільшення! Таке досить часто кожному сниться. Кож-но-му! Це просто собі, щоб не казати актуальний, скажімо, сучасний сон. Що вдієш, така доба! Тепер усім сняться апокаліптичні сни, пре це тільки й мови, отже не претендуйте на винятковість. Інша річ, якби вам приснилося про блаженство, як оце мені приснилося.
– Якщо мій сон не винятковий, то ви нічогісінько не тямите в снах! Не винятковий! Та мені після цього сну привидівся кінець світу, а ви – не винятковий! Як ви гадаєте, це стається отак собі, ні сіло, ні впало, кожному? Чи бодай один з вас усіх щось подібне переживав? І то, зважте, не в сні? Ні, ні, і ще раз ні! А зі мною трапилося. І то як! Минулого тижня якраз після переїзду на нове помешкання я пізно повертався додому з друкарні, бо довелося закінчувати останній відлив гранок одному графоманові, який весь час печінку виїдас скигленням, мовляв, якнайшвидше кінчайте видання, бо інакше, леле! – світ завалиться, а мені нав’язали ще й додатково роботу зі складанням календаря; ну, нехай. Отож, я йшов утомлений, ні про що не
