Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

«прямо до криміналу». Словами наробиш чогось такого, що — пекло. Вже краще замуруватися при житті. Як ти вже став у ролі німця, то занімій.

Рубачі заніміли, навіть Мандат не реготав. Здалеку знову долітало пронизливе: «Кррр-кррроу-іл, квіл-квіл».

Матарга вказав пальцем:

— Чуєте? Га, але це тільки початок. Тільки коли повністю запхаєшся у ту темну чужину, то це гірше, ніж чорногірські вітроломи, гірше, ніж у чагарі соснові. Не виплутаєшся. Там цвинтарі без кінця. Хрест коло хреста, хрести, хрести біля хрестів, один за другим. А ти спробуй побігти «ляуфшріт» хоч би годинку, щоб їх перегнати. І дарма, бо хрести біжать кудись до кінця світу, як ряди військових, як армія. Але зідки ж стільки військових? І що такому цвинтареві вартує проковтнути таку горсточку, як наша? І слід пропаде! Хрест за хрестом, хрести, хрести, хрести. І як нас потім хтось знайде? Ніколи! І далі: в’язниці, кримінали, кам’яниця за кам’яницею, кримінальні фортеці, башта за баштою вздовж цілих вулиць, мури, мури, мури! І все, як бочка з капустою, набите злодіями, вбивцями, мордерцями, ґвалтівниками, підпалювачами, жінками, які отруюють чоловіків, матерями, які душать дітей. О! там це люблять. У нас лиш один Фудор іноді собі когось цяпне, а там? Порахуйте тільки, скільки ж там того всього має бути, щоб запакувати такі кримінали! То незчисленне, то незрозуміле! І ще подумайте — маєш «дінстфрай». Ідеш собі по місті пів дня, або й цілий день. Лиця, лиця, лиця. Десятки людей, сотні людей, уже й тисячі людей. Чужі — чужі — чужі. І хоч би там впіймати хоч одне людське обличчя знайоме, хоч одне щоб до тебе засвітилося! Аби хоч один тобі сказав: «Слава Богу!» або «Дай Боже здоров’я». Але ж де. Тільки швабські слова гуркотять по голові, мов каміння. І так сьогодні, і так само за місяць, і за півроку, і за рік також. Далина — Чужина! Навіть, якби ти собі пива похлептав, потягнув, і якісь компаньйони тобі при пиві сподобались, ну і кажеш їм при пиві: «побратими любі, брати», а вони на тебе вовком, вже може й за ножі зараз схопляться, бо у них «брати» означає, що ти хочеш їх припекти. І до дівчини не пробуй заговорити, бо лиш скажеш їй: ліб, ліб, ліб, тобто люба, і питаєш, чи можна увечір прийти в гості: «Ich gast kumen aben?[68]», а вона бігом до комендатури скаржитись — що це дика людини, що рятуйте, що хоче напасти…Траплялися такі випадки, що хай Бог боронить.

Рубачі мовчали, Вітролом, як і годилося кєронові, заявив: «Ми звідси не рушимося нізащо». Ґєлета завзято процідив: «Не рушимося, присягаю!».

3

Наближався вечір, скрипи кєрми затихали, вони поспішно поверталися до колиби. Матарга на чолі, як лідер опору, так, наче він вже став керівником вирубки. Деякі бутинарі полягали вже на підстилках, чимало жаб`ївців відпочивало по кутках, а навколо ватри не надто перепрацьовані дідки і підлітки сиділи, різали шкіру на постоли, мазали її салом, а найбільше то патякали.

Фока сидів коло ватри лицем до входу. Щойно рубачі увійшли, то відразу розсипалися по кутах, уникаючи ґазду, як діти суворого вчителя. Дідки безперервно говорили один поперед одного, щирилися і хоч вільніше, ніж інші, але дещо дурніше, бо знали, що ніхто їх не слухає, тож словам своїм великої гідності не придавали. Зрештою, вони були скупчені, важко було б зрозуміти, котре слово від кого вилетіло, всі разом були галасливі, а кожен зокрема не надто. Коли хтось щось вигукнув голосніше, то відразу ховав голову і замовкав. Один з дідків роздумував вголос:

— Свято йде, люди добрі, Юрія — це найстарше для нас, для полонинського народу. Не кожен знає точно, як його святкувати — чи в хаті, чи на полонині, чи підчас полонинського ходу. Але нехай мені хтось скаже, як святкувати Юрії там. Боже мій! Полями, водами, а найгірше у містах? Там кожен — пропав.

— Пропав, пропав, — погоджувалися дідки, — немає виходу, нема.

Старий Кочерган поправив:

— Зовсім не пропав. Головний вихід: не нарушай Бога, ані людини, не чини кривди жодному створінню.

Дідки запитували один за одним, трохи невпорядковано:

— І це заповідь для води?

— А де написано?

— А хто написав?

Кочерган статечно відповів:

— Той самий, що і скрізь. І у церквах, і в писаннях, і на водах також.

— А для міст така ж заповідь?

Інший з дідків іронічно відповів:

— Для міст така, щоб носи добре затикати, бо смердить і душить, щоб не говорити усім «Слава Богу», бо лице напухне. Аби вуха затикати, бо шум і крик постійно, а ще щоб за кишені і торби триматися з усієї сили, бо злодії крутяться, як ґедзі коло корови, торбу ножем відріжуть і ще й ножа всадять у спину.

— То скільки ж рук для цього треба?

Дідки сміялися, а хтось інший іще додавав:

— Для міст ніяких заповідей немає, там кожен робить, що хоче так довго, аж поки його не посадять до криміналу. Кримінал і страх — це у них головний закон.

Дідуган Гордійчук запитав Кочергана з кривою посмішкою:

— Кажете, заповіді написані на водах? Ой, написані, та хтозна, які? Але на воді все крутиться і спробуй тут прочитай заповідь. Як? Не люблю я води, ех, це не для нас.

Кочерган підищив голос, злегка бурчав:

— А хто її любить? Любиш чи не любиш, але так говорити не можна і гріх. Вода гарна, вода сильна, вода Божа. Хто б смів її судити?

Петрицьо вже розігрів і подавав їжу, рубачі по одному підходили до ватри, а дідки похапцем відсувалися. Нарізали ремінці для постолів, шкіра потріскувала в їхніх руках, лиш настільки було їх чути. Ватра показувала рубачів одного за другим, сховатись їм було нікуди, тож вони втупили погляд в кулешу. Фока, якого від ватри було добре видно, сказав:

— Післязавтра Юрія.

Кузімбір Білоголовий здригнувся, опустив голову, задивився у барильце з гуслянкою. Бомба болісно зітхнув, як корова від кольок. Інші втупилися в їжу, колиба замовкла в очікуванні. Фока сидів нерухомо, чекав. Упіймав мить, коли Кузімбір зиркнув на нього з-під лоба, просвердлив його і Кузімбір вже не міг відвести очей. Фока повторив:

— Післязавтра Юрія, бутин спільний, а не кожен окремо.

Кузімбір не відводив очей, але не відповідав, Бомба знову зітхнув, Нявчук тихенько зойкнув, Лесьо підвівся, зробив крок в бік Фоки і застиг без руху. Нарешта Бомба пробелькотів:

— Весна, багато молодої худоби, ягняток, теляток, не дай Боже залишити, та й гріх. А