Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

за що на світі вони не хотіли, аби хтось про це дізнався, через усе це Петрицьо, хоч і з жалем, але мав залишатися у колибі, щоб сторожити воду.

Навколо колиби нашвидкоруч поставили весняні курені для ночівлі для нових помічників, котрі зголошувалися щодня. Від молодих, які щойно прибули, повіяло веселістю. Сипалися пісні і розповіді про дівчат, грали флояри. Вони прийшли на все готове, не мали ще коли злякатися, страху не відчували, навіть не засмакували його. Вони співали, а за ними співали і на тальбах, аж до гаті:

Ой, кєрмо, кєрмо, яка ти майстерна!

Квиль не квиль, смикни, скрути, пори, стрілою лети.

Води заграли — поринуть світами —

На березі дівчє, саме зі сльозами.

Ой, кєрмо, кєрмо, дал-дал-далека.

На пустих берегах не гавкне й собака,

Ні кінь не заірже, ні когут не запіє,

Дим з хат, ані звістка із хат не довіє.

Кєрмо, ой, кєрмо, — вертатись даремно,

Води пропливуть, роки проминуть,

Квиль-квили, кєрмо, все шумлять води,

І на чужині пропав вік молодий.

Всім нетерпілося, а під кінець ще більше піддалися долі сплаву.

2

Тільки бистрецькі рубачі неначе не переймалися скрипом кєрм. Ніби ніколи нічого іншого і не планували, поспіхом почали нову вирубку у Клині, далеко на лівому березі Попадинця. Поралися завзято. Через віддаленість до колиби приходили тільки на вечерю.

Але, правду кажучи, скрип кєрми їх найбільше сполошив і прогнав. Як тільки перший раз почали скреготіти кєрми, вони відразу ж втекли на віддалений Клин. У наступні дні вони виходили ще вдосвіта, коли ще кєрми не починали скрипіти. Та скрипи бігли за ними, наздоганяли. Швидко йдучи, вони завзято мовчали, тільки Матарга бурмотів під ніс: «Кррау-і, кррау-і, кров-пій, кров-пій». Зате коли прийшли на вирубку, то кидалися рубати з іще більшим розмахом, ніж восени, хоч і не було потреби поспішати, бо дерева було достатньо і навіть забагато. Розігралися бадьоро широкі пили, ричання шматованих сокирами дерев заглушило віддалені скрипи кєрми.

Та хто б весь час сковував себе страхом? В перервах між роботою, коли їхні вуха надалі пронизували віддалені зойки, Вітролом твердо заявив: «Звалиться на ліс». І знову падали різані пилами, биті сокирами, добиті дубинами бирні, башти, колони і живі обеліски у гілчастих коронах, яких, мабуть, не носив жоден з чортів. І якщо ці дерева були не завжди грубі, та завжди довголітні, тверді, як живий метал, то чорти були зовсім старі, найстаріші від початків світу, бо навіть їхні гілки були старшими від людських прадідів.

З первовіку їхні лісові армії опиралися людству. Чавили або погрожували день і ніч. Зупиняли людський похід остереженнями: «Не смій, там ліс!». Нераз самим тільки страхом жахали, проганяли. Тепер розчухрані потвори падали одна за одною, з останньою погрозою і наче безсило. Бо люди, вже навчені, як їх громити, відскакували в останню мить, танцюючи, з усмішкою.

— Чорт, чорт, але свій, — весело сміявся вождь погромників Вітролом.

Ліс перелякався. У відступі марнішав, малішав, зникав. А вони у погоні і надалі переслідували дерева, все ще уникаючи того, що було неуникненним, з такою впевненістю, неначе мали закарбований долею реваш безпеки від лісової смерті і гірської смерті також. Бо таємниця безпеки полягає в тому, що щоб не сталося вдома і у своєму краї — те благословенне, а те, що десь там далеко у світі — прокляте.

Їхній стукіт перервав крик птаха: «Збудися, ліс!». Червоно-зелений дятел сів на сусідню башту і стукав. Вони відразу припинили гупати і побожно слухали тихого стукоту птаха. І почули таке: «Заткніть вуха! На чужині долі не шукайте. Один Бог, а не сто. Одна мати, одна доля, одна смерть — не сотні!». Птах перервав, рубачі нерухомо слухали. Птах застукотів знову: «За це вам одне життя, одна доля своя вроджена». Птах завершив стукання. Хвилеподібно відлітаючи, крикнув ще раз: «Збудися, ліс!». Рубачі зрозуміли, мимрили: «Слава Вам, Господу Святому!».

У полудень підчас перекуски стогін кєрми не долітав, бо і коло гаті перервали працю, а все ж Мандат, щоб протистояти страхові, по-дитячому і бридко перекривляв кєрми: «Кррроу-і, кррроу-і», після чого висовував язика у напрямку колиби. Та рубачі не сміялись. Вітролом подивився на нього наполегливо, Нявчук відкрив рота у беззахисному страху, інші прошивали його очима мовчки. Мандат замовк, більше не озивався.

В той самий час в очах рубачів несподівано виріс Матарга. Тільки-но скреготи знову почали долітати здалеку, він відкрив товаришам серце. Дивлячись пронизливо на Мандата, він жалібно промовив:

— Сміятись можна і треба, але не завжди. І треба знати, з чого. Коли б ви побачили ті кам`яні міста, ту гірку чужину! Туди нас хочуть завести, туди! А нам треба відкрити очі, не будьмо худобою, а зрештою, хто знає, може й худоба, коли її виженуть туди, щось розуміє, мучиться, але як же вона може сказати, бідна?

— Ой, знає, знає і розуміє, — плаксиво підтвердив Бомба, — і мучиться, а от мови Бог не дав.

Матарга ставав все більш балакучим, спочатку видобув якісь спогади, тіні чи сльози солдатської долі, тугу німого рекрутства, а потім виговорився в волю. Слова випливали з уст, як вода з піднятої гаті. Саме так, як йому було потрібно саме зараз, але зовсім по-іншому, ніж раніше. Донедавна він згадував про жовнірське життя, щоб виділитися, як заслужений жовнір, як бувалець, що він знається на панах, на політиці, а зараз — для чогось важливішого. Промовляв гробовим голосом, але впевнено:

— Там скрізь лопотить швабська мова, як вітер у пісках. І сокирою тебе розсіче, і молотом вдарить по голові, і довбнею доб`є, що аж тебе заткне. І в Румунії не інакше…

Мандат перебив:

— В Румунії швабська? Неправда! Адже там можна зрозуміти: по писку, луписку, дупамаца, дупагора… — Мандат зареготав.

— Це все одно, — понуро заявив Матарга, — головна біда в тому, що коли вони до нас приходять, то тоді вони німці, просто німаки, а коли ми до них, то ми німаки, от і все.

Мандат вперше обурився:

— Стати німцем? Не дай Боже!

— А як же інакше? — переконував Матарга. — Німим німцем і то відразу. Та й що тобі з того? Вдавай німого німця, бо і так їх не зрозумієш. Ти вже щось там нахапався слів, як собака мух, і вже тобі здається, що тримаєш їх у животі, а як прийде бажання викашляти ті слова, ого! слово заскочить тобі за слово, і ти знову німий. Йдеш купувати сірники, хочеш сказати: «штрахгицлі», а скажеш: «штрафанцайга», що означає, що подаєш когось