Михайло Булгаков - Майстер і Маргарита

Гурт вершників дождався майстра мовчки. Комонні дивилися, як чорна висока постать на краю кручі жестикулює, то задирає голову, мовби намагаючись перекинути погляд через усе місто, заглянути за його краї, то хилить голову, наче вивчаючи стоптану миршаву траву під ногами.

Урвав мовчанку, знудившись, Бегемот.

— Дозвольте мені, метре, — заговорив він, — свиснути перед гонитвою на прощання.

— Ти можеш налякати даму, — відповів Воланд, — і, окрім того, не забудь, що всі твої сьогоднішні неподобства вже закінчилися.

— О ні, ні, мессіре, — відгукнулася на те Марґарита, що сиділа в сідлі, як амазонка, підперши боки руками і звісивши до землі гострий шлейф, — дозвольте йому, хай він свисне. Мене охопив смуток перед дальньою дорогою. Чи не правда, мессіре, він цілком природний, навіть тоді, коли людина знає, що в кінці цієї дороги чекає щастя? Хай посмішить він нас, а то я боюся, що це закінчиться сльозами, і все буде зіпсоване перед дорогою!

Воланд дав знак Бегемоту, той вельми пожвавішав, зіскочив із сідла на землю, вклав пальці в рот, надув щоки і свиснув. У Марґарити задзвеніло у вухах. Кінь її став дибки, в гайку посипалося сухе гілля з дерев, злетіла ціла зграя ворон і горобців, стовп куряви понесло до ріки, і було видно, як у річковому трамваї, що проходив повз пристань, знесло в пасажирів кілька кепок у воду.

Майстер стенувся від посвисту, але не оглянувся, а став жестикулювати ще неспокійніше, підносячи руку до неба, мовби погрожуючи місту. Бегемот гордовито огледівся.

— Свиснуто, не перечу, — поблажливо зазначив Коров’єв, — справді свиснуто, але, якщо говорити неупереджено, свиснуто вельми середньо!

— Та я ж не регент, — з гідністю і надувшись, відповів Бегемот і неждано підморгнув Марґариті.

— А давай-но я спробую по старій пам’яті, — сказав Коров’єв, потер руки, подув на пальці.

— Але ти дивись там, — почувся суворий голос Воланда з коня, — без ушкоджень членів!

— Мессіре, повірте, — відгукнувся Коров’єв і приклав руку до серця, — винятково лише заради розваги... — Тут він ураз витягнувся вгору, наче був гумовий, з пальців правої руки скрутив якусь мудровану фігуру, закрутився, ніби гвинт, і затим, раптово розкрутившись, свиснув.

Цього посвисту Марґарита не почула, але вона його побачила в той час, як її разом з гарячим конем кинуло сажнів на десять убік. Поряд з нею вирвало з коренем дубове дерево, і земля вкрилася тріщинами до самої річки. Величезний пласт берега, разом з пристанню і рестораном, висадило в ріку. Вода в ній скипіла, здійнялася, і на протилежний берег, зелений і низинний, виплеснуло весь річковий трамвай з цілковито неушкодженими пасажирами. До ніг схарапудженого Марґаритиного коня кинуло убиту посвистом Фагота галку.

Майстра наполохав цей посвист. Він ухопився за голову і побіг назад до гурту своїх супутників, що чекали на нього.

— Ну що ж, — звернувся до нього Воланд з висоти свого коня, — за всіма рахунками заплачено? Прощання відбулося?

— Так, відбулося, — відповів майстер і, заспокоївшись, подивився в обличчя Воландові відкрито і сміливо.

І тоді над горами прокотився, як трубний глас, страшний голос Воланда:

— Пора!! — і пронизливий посвист та регіт Бегемота.

Коні рвонулись, і вершники піднялися вгору й поскакали. Марґарита відчувала, як її скажений кінь гризе та тягне мундштук. Плащ Воланда розіп’явся над головами всієї кавалькади, цим плащем почало закривати вечірню баню неба. Коли на мить чорну пелену віднесло убік, Марґарита на скаку обернулася і побачила, що позаду немає не лише розцяцькованих веж з аеропланом, котрий робить круг над ними, але немає давно і самого міста, яке увійшло в землю і залишило по собі самий туман.

Розділ 32

ПРОЩЕННЯ ТА ВІЧНИЙ ПРИТУЛОК

Боги, боги мої! Яка сумовита вечірня земля! Які таємничі тумани над болотами. Хто блукав у цих туманах, хто багато страждав перед смертю, хто летів над цією землею, несучи на собі непомірний тягар, той знає це. Знає це стомлений. І він без жалю покидає тумани землі, її болітця та ріки, він з легким серцем віддається в руки смерті, знаючи, що лише вона єдина...

Чаклунські чорні коні й ті притомилися і несли своїх вершників повільно, і невідворотна ніч почала наздоганяти їх. Чуючи її за своєю спиною, притих навіть невгамовний Бегемот і, вчепившись у сідло кігтями, летів мовчазний та серйозний, розпушивши свій хвіст.

Ніч почала закривати чорною хусткою ліси та луги, ніч запалювала сумні вогники десь далеко внизу, тепер уже непотрібні й нецікаві ані Марґариті, ані майстрові, чужі вогники. Ніч випереджала кавалькаду, сіялася на неї згори і викидала то там, то тут в журливому небі білі цятки зірок.

Ніч гусла, летіла поруч, хапала вершників за киреї, і, здираючи їх з пліч, викривала омани. І коли Марґарита, обвіяна прохолодним вітром, розтулила повіки, вона побачила, як одміняється подоба усіх, хто летів до своєї мети. Коли ж назустріч їм з-за краю лісу почав викочуватися багряний і повний місяць, усі омани пощезали, канули в болото, втонула в туманах чаклунська нетривка одіж.

Навряд чи тепер упізнали б Коров’єва-Фагота, самозваного перекладача при таємничому консультантові, який не потребував жодних перекладів, у тому, хто летів зараз безпосередньо поряд Воланда по праву руку