Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

Грузії Гамсахурдіа заявив, що готовий до співробітництва з «ГКЧП». Якби Єльцин тоді зморгнув чи запропонував «переговори», «взаємоприйнятний консенсус» чи ще що-небудь настільки ж жалюгідне, зле довелося б усім республікам. Але Єльцин нітрохи не злякався, а відразу став твердо наступати. От тоді у змовників і затряслися руки. І все одно момент був винятково небезпечний. Під час злощасного епізоду в Москві, коли загинули троє молодих людей, хтось із командирів міг віддати наказ стріляти по юрбі, у когось не витримали б нерви, покотився б некерований вал подій. Тоді й у нас який-небудь командуючий військовим округом (не обов’язково Чечеватов — на території України було три округи: Прикарпатський, Київський і Одеський плюс Чорноморський флот) міг вирішити, що час і йому виступити з невеликою ініціативою, чого тягти?

Усі спроби «Народного руху України» і молодих демократичних партій домогтися, щоб Президія Верховної Ради УРСР виступила з осудом путчу, ні до чого не привели. Більшість членів Президії проявляли обережність, тягли час, вичікували. У цих умовах «Рух» закликав громадян «створювати організаційні структури активного опору», а Спілка українських студентів у зверненні до Верховної Ради заявила, що має намір почати «акції громадської непокори». Після того, як штурм московського Білого дому в ніч з 20 на 21 серпня так і не відбувся, коли стало ясно, що переворот провалився, схаменулося і керівництво Верховної Ради УРСР. 22 серпня його Президія вирішила скликати через два дні позачергову сесію Верховної Ради. Я, як і всі депутати, одержав виклик на сесію і, природно, не барився ні хвилини. Починаючи з цього моменту, я не мав сумнівів, що на майбутній сесії буде проголошена незалежність України. Думаю, більшість депутатів міркували в ці дні приблизно однаково: «Цього разу пронесло, але чому доля України і далі повинна залежати від подій, що відбуваються за її межами?»

Історична сесія Верховної Ради, на якій була проголошена незалежність України, описана вже багато разів і багатьма людьми, так що я навряд чи зміг би додати щось нове. Можу сказати одне: я відчував величезну гордість і почуття долучення до історії. Не стану стверджувати, що не було тривоги. Виходило якось вже занадто легко і просто. Навіть підозріло просто — зібралися, проголосували, стали незалежні і спустилися до буфету. Хотілося себе вщипнути. Як?! Визвольна війна Хмельницького, запекла спроба Мазепи, Гетьманщина, Кирило-Мефодіївське братство, державність 1917 — 1920 років, декларація незалежності «Карпатської» України 1939 року, приречена і трагічна боротьба Української повстанської армії, померлі в таборах дисиденти, все гірке і страшне XX століття... А наприкінці цього шляху — жодного пострілу, світла урочиста зала, дещо схвильовані народні депутати, ніякої протидії нізвідки. За незалежність подано 346 голосів (при конституційній більшості 300), «проти» — 4, решта утрималися, все вкрай просто. Ледь не сказав «буденно». Ні, буденно, звичайно, не було: вся Україна зібралася тоді біля телевізорів і радіоприймачів, йшла пряма трансляція нашого засідання, юрба стояла і перед будинком Верховної Ради. Але все-таки.

У тодішньої одноголосності було багато причин. Серед них називають навіть таку: у 1991 році існувало чимало членів КПУ, які відверто побоювалися Росії Єльцина, яка навально йшла антикомуністичним шляхом, і сподівалися завдяки виходу із СРСР зберегти в Україні якийсь «комуністичний заповідник». Напевно, було і таке. Безсумнівно, посідав своє місце кон’юнктурний страх опинитися в меншості і тим поставити хрест на своїй подальшій політичній кар’єрі. Але я не згоден з тими, хто стверджує, начебто такими були мотиви більшості. За таким твердженням — спроба принизити і знецінити одну з найважливіших подій нашої історії. Головна причина депутатської єдності була в ясно усвідомленому всіма образі вільної України, до якої уперше стало — от, простягти руку. Цей образ нікого не міг залишити байдужим. Усі ми в цьому залі були діти України.

На мене тоді справила велике враження промова академіка Махновського, який представляв опозиційний блок «Народна рада». Готовий допустити, що якби не ті емоційні докори в нерішучості, які він висловлював на адресу комуністів і особисто Кравчука, число тих, хто утримався, могло виявитися істотно більшим. Уявляю, яка б це була ганьба для нас, якби Акт про незалежність України не добрав одного чи двох голосів до конституційної більшості. Я подумав у той момент, що цей фізик, який вміє так переконувати аудиторію, безумовно заслуговує на посаду президента України. У 1945 році він був солдатом-підривником, а двадцятьма роками пізніше став доктором фізико-математичних наук. Я дуже поважаю таких людей. На перших в Україні президентських виборах я був довіреною особою Ігоря Рафаїловича Юхновського, кандидата в президенти України.

Ці вибори пройшли 1 грудня, одночасно з референдумом, на якому кожен житель України міг виявити своє ставлення до Акту про незалежність. Чому недостатнім було прийняття цього Акту Верховною Радою? Верховна Рада — це чудово, але Верховна Рада — ще не народ. 1 грудня за незалежність проголосував саме народ, єдине джерело влади. Якби наша незалежність і далі базувалася тільки на рішенні «номенклатурної» (в основному) Верховної Ради, обраної в умовах СРСР початку 1990 року, її законність залишалася б уразливою. Потім нам би роки і десятиліття повторювали, що це була імпровізація, породжена розгубленістю, що ми не відбивали волі українського народу, і наша незалежність, таким чином, не прояв історичної необхідності, а випадковість.

Після того, як 90,32% учасників референдуму — 28 мільйонів 804 тисячі 71 особа[126] підтвердили Акт про незалежність, такі розмови стали неможливими навіть теоретично. «Момент істини», що наступив у серпні 1991 року, відкрив очі мільйонам і з небувалою силою, як ніколи в історії, згуртував народ України.

Що до президентських виборів, на них, як відомо, переміг Л. М. Кравчук, який одержав 61,59% голосів. Чорновіл одержав 23,27%, Лук’яненко 4,49%, Гриньов4,17%, Юхновський 1,74%, Табурянський 0,57%. Третього грудня 1991 року, відразу ж після оголошення підсумків референдуму, Росія заявила «про визнання незалежності України відповідно до демократичного волевиявлення її народу» і висловила надію на якнайшвидше встановлення дипломатичних відносин. Правда, Канада, Польща й Угорщина випередили Росію у визнанні України, але оскільки мова йшла буквально про години, ми не були в образі. До проведення референдуму формально вже начебто незалежну Україну не визнала жодна держава світу. Протягом грудня нас визнали 68 країн.

Строго кажучи, і день нашої незалежності правильніше б святкувати не 24 серпня, а 1 грудня. Це питання обговорювалося. Під час дискусії пропонувалася й інша точка відрахунку: 22 січня 1918 року — день проголошення незалежності Української Народної Республіки, — і в цьому була певна логіка. Цей день подвійно символічний, тому що рік по