Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Секретаріат ЦК Компартії України розіслав в обкоми і в Київський міськком шифротелеграми: «У зв’язку з введенням у країні надзвичайного стану найважливішим завданням партійних комітетів є сприяння Державному Комітету з Надзвичайного Стану в СРСР... Необхідно керуватися Конституцією і законами Союзу РСР [зауважте, не Української РСР! — Л. К.], документами, виданими Державним Комітетом з Надзвичайного Стану... Усілякі демонстрації, мітинги, маніфестації, страйки повинні бути виключені... Сьогодні ключовим питанням є збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік... Будь-яким діям, спрямованим на підрив Союзу, повинен бути покладений край... Вжиті керівництвом країни заходи відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України». Комуністична верхівка настільки втратила будь-яку впевненість у своїй правоті, що не наважилася звернутися до рядової партійної маси. Її повну імпотенцію підкреслило і те, що навіть у вирішальну для себе мить вона ні на йоту не відійшла від звичної лексики, не знайшла жодного живого слова.
У дні путчу зовсім не було чутно про другу, після Горбачова, особу в КПРС, заступника генерального секретаря Володимира Антоновича Івашка. Очікували, що він от-от з’явиться в Києві, але він не з’явився. Лише потім стало відомо, що напередодні подій, 18 серпня, він був прооперований з приводу щитовидної залози і усі вирішальні дні провів у реанімаційній палаті.
Мало хто звернув увагу на одну подробицю, але ми на «Південмаші» не могли не звернути. 20 серпня по телеканалах пройшло повідомлення, що у Валентина Павлова гіпертонічний криз, у зв’язку з чим виконання обов’язків прем’єр-міністра покладається на його першого заступника Валерія Догужієва. Виходило, що в «ГКЧП» уже два відомих ракетника — Бакланов і Догужієв. Валерій Хусейнович у 1988 — 1989 роках був міністром загального машинобудування, причому саме після Бакланова. На щастя, серед обвинувачуваних у справі «ГКЧП» Догужієва не було. А от Бакланова, якого запроторили до «Матросской Тишины», мені було страшенно шкода. Це надзвичайно приваблива людина. Упевнений, що він опинився в «ГКЧП» просто з причини своєї посади — як секретар, що курує оборонні питання і як заступник голови Ради оборони при президенті СРСР. Я досить тісно працював з ним, щоб стверджувати, що він ніколи не ліз у політику, навіть у найбурхливіший період перебудови — як людина, занадто зайнята проблемами військово-промислового комплексу, ракетами, космічними апаратами і так далі. Мені приємно додати, що сьогодні Олег Дмитрович є одним з керівників Товариства дружби і співробітництва народів Росії й України і співзасновником російського Фонду сприяння економічній інтеграції з Україною.
Спроба державного перевороту в серпні 1991 року не стала трагічною датою в історії відносин України і Росії завдяки мужній позиції російської демократії. Уже ранком 19 серпня було оприлюднене звернення керівництва РРФСР «До громадян Росії». Державний комітет з надзвичайного стану («ГКЧП») був названий у ньому самозваним і незаконним. Всякому, хто виступить проти «ГКЧП», Єльцин гарантував «правовий захист і моральну підтримку». Ще через три години Єльцин, стоячи на танку, підписав указ, де створення «ГКЧП» розцінювалося як державний переворот, його члени оголошувалися державними злочинцями, а всі розпорядження — такими, що не мають сили. Москва перетворилася на центр опору заколоту. Відсіч, яку «ГКЧП» одержав у Москві, Петербурзі, Нижньому Новгороді і безлічі інших місць, і та рішучість, з якою сотні тисяч росіян піднялися на захист демократії, воістину врятували честь Росії. Увесь світ побачив її нове лице.
Видовище підйомного крана, що пізно ввечері 22 серпня зриває з постаменту статую Дзержинського, та ще в прямому ефірі, стало «шоковою терапією» для душ і розумів не одного мільйона людей. І я б покривив душею, якби сказав, що події 19 — 22 серпня в Москві не вчинили найсильнішого впливу на Україну. В Україні прихильники «ГКЧП» так, на щастя, і не наважилися на скільки-небудь різкі порухи. А не наважилися, думаю, завдяки тому, що нині телевізійне століття. Уже ввечері 19 серпня вони занадто ясно побачили змовників в однакових костюмах, побачили їхні обличчя без ознак впевненості у своїй правоті і як тремтять від страху руки «в. о. президента» Янаєва.
Боюся, щоправда, що ці тремтливі руки породили занадто прості висновки, і я готовий з цими висновками посперечатися. Кажуть, була якась оперетка, жалюгідні тремтячі путчисти, які не мали ніякої підтримки, так що і впоратися з ними нічого не коштувало. Насправді ж все виглядало куди серйозніше. Думати, начебто ідея відновлення СРСР у колишньому вигляді не користувалася нічиєю підтримкою (після 70 років його існування!) просто безглуздо. 19 серпня були готові до дії цілі армії, таємні і явні, були готові партійні структури, МВС і КДБ республік і областей. У цей день напружилася незліченна молода номенклатура, що тільки-тільки підібралася до головних годівниць і не згодна була так легко поставити хрест на своїх надіях. Дуже багато хто із захватом смакував, як вони будуть громити ненависних «демократів», влаштують криваву лазню «народним фронтам» і рухам, журналістам, націоналістам, кооператорам і іншим гнидам. Але влаштують не інакше як за наказом, причому неодмінно письмовим. Ніхто б не кинувся робити це стрімголов — останні моджахеди комунізму в СРСР були винищені ще в часи сталінських чисток, а нові в таких умовах не народжуються.
Час ішов, однак наказу не було і не було. «ГКЧП» не зважувався взяти на себе страшну відповідальність — адже він із самого початку розраховував, що демонстрація сили змусить керівництво республік відмовитися від сепаратистських планів і схилить їх до збереження СРСР. Але в найпершу чергу «ГКЧП» хотів залякати російське, єльцинське керівництво. За думкою крючкових і лук’янових, приборкування демократичної Росії злякало б і привело до покори всіх інших. Що стосується сил, їх би вистачило. Генерал Ярузельський у грудні 1981 року, маючи в розпорядженні не дуже численні надійні частини, за одну ніч паралізував величезну, розгалужену систему антикомуністичної профспілки «Солідарність» і взяв непокірливу Польщу під повний контроль, тим самим, можливо, запобігши введенню радянських військ (представником КДБ у Польщі в цей момент був саме Крючков).
До речі, багато хто «на просторах родины чудесной» таки злякався. Навіть вкрай антимосковськи налаштований президент
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна — не Росія», після закриття браузера.