Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

нерідко доводилося чути, що Кравчук ледь не підтримав путчистів. Це не так. Швидше можна сказати, що він приспав їхню пильність. Гекачепісти вирішили, що заклики Кравчука до стриманості адресовані виключно прихильникам незалежності.[125] Леонід Макарович вчинив мудро, наголошуючи на необхідності дотримуватися конституційної процедури. Якби він з порога заявив, що не дозволить ввести надзвичайний стан, командуючий Київським округом Чечеватов міг би оголосити воєнний стан. У нього були відповідні повноваження від міністра оборони СРСР Язова, а війська до Києва вже були стягнуті.

Секретаріат ЦК Компартії України розіслав в обкоми і в Київський міськком шифротелеграми: «У зв’язку з введенням у країні надзвичайного стану найважливішим завданням партійних комітетів є сприяння Державному Комітету з Надзвичайного Стану в СРСР... Необхідно керуватися Конституцією і законами Союзу РСР [зауважте, не Української РСР! — Л. К.], документами, виданими Державним Комітетом з Надзвичайного Стану... Усілякі демонстрації, мітинги, маніфестації, страйки повинні бути виключені... Сьогодні ключовим питанням є збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік... Будь-яким діям, спрямованим на підрив Союзу, повинен бути покладений край... Вжиті керівництвом країни заходи відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України». Комуністична верхівка настільки втратила будь-яку впевненість у своїй правоті, що не наважилася звернутися до рядової партійної маси. Її повну імпотенцію підкреслило і те, що навіть у вирішальну для себе мить вона ні на йоту не відійшла від звичної лексики, не знайшла жодного живого слова.

У дні путчу зовсім не було чутно про другу, після Горбачова, особу в КПРС, заступника генерального секретаря Володимира Антоновича Івашка. Очікували, що він от-от з’явиться в Києві, але він не з’явився. Лише потім стало відомо, що напередодні подій, 18 серпня, він був прооперований з приводу щитовидної залози і усі вирішальні дні провів у реанімаційній палаті.

Мало хто звернув увагу на одну подробицю, але ми на «Південмаші» не могли не звернути. 20 серпня по телеканалах пройшло повідомлення, що у Валентина Павлова гіпертонічний криз, у зв’язку з чим виконання обов’язків прем’єр-міністра покладається на його першого заступника Валерія Догужієва. Виходило, що в «ГКЧП» уже два відомих ракетника — Бакланов і Догужієв. Валерій Хусейнович у 1988 — 1989 роках був міністром загального машинобудування, причому саме після Бакланова. На щастя, серед обвинувачуваних у справі «ГКЧП» Догужієва не було. А от Бакланова, якого запроторили до «Матросской Тишины», мені було страшенно шкода. Це надзвичайно приваблива людина. Упевнений, що він опинився в «ГКЧП» просто з причини своєї посади — як секретар, що курує оборонні питання і як заступник голови Ради оборони при президенті СРСР. Я досить тісно працював з ним, щоб стверджувати, що він ніколи не ліз у політику, навіть у найбурхливіший період перебудови — як людина, занадто зайнята проблемами військово-промислового комплексу, ракетами, космічними апаратами і так далі. Мені приємно додати, що сьогодні Олег Дмитрович є одним з керівників Товариства дружби і співробітництва народів Росії й України і співзасновником російського Фонду сприяння економічній інтеграції з Україною.

Спроба державного перевороту в серпні 1991 року не стала трагічною датою в історії відносин України і Росії завдяки мужній позиції російської демократії. Уже ранком 19 серпня було оприлюднене звернення керівництва РРФСР «До громадян Росії». Державний комітет з надзвичайного стану («ГКЧП») був названий у ньому самозваним і незаконним. Всякому, хто виступить проти «ГКЧП», Єльцин гарантував «правовий захист і моральну підтримку». Ще через три години Єльцин, стоячи на танку, підписав указ, де створення «ГКЧП» розцінювалося як державний переворот, його члени оголошувалися державними злочинцями, а всі розпорядження — такими, що не мають сили. Москва перетворилася на центр опору заколоту. Відсіч, яку «ГКЧП» одержав у Москві, Петербурзі, Нижньому Новгороді і безлічі інших місць, і та рішучість, з якою сотні тисяч росіян піднялися на захист демократії, воістину врятували честь Росії. Увесь світ побачив її нове лице.

Видовище підйомного крана, що пізно ввечері 22 серпня зриває з постаменту статую Дзержинського, та ще в прямому ефірі, стало «шоковою терапією» для душ і розумів не одного мільйона людей. І я б покривив душею, якби сказав, що події 19 — 22 серпня в Москві не вчинили найсильнішого впливу на Україну. В Україні прихильники «ГКЧП» так, на щастя, і не наважилися на скільки-небудь різкі порухи. А не наважилися, думаю, завдяки тому, що нині телевізійне століття. Уже ввечері 19 серпня вони занадто ясно побачили змовників в однакових костюмах, побачили їхні обличчя без ознак впевненості у своїй правоті і як тремтять від страху руки «в. о. президента» Янаєва.

Боюся, щоправда, що ці тремтливі руки породили занадто прості висновки, і я готовий з цими висновками посперечатися. Кажуть, була якась оперетка, жалюгідні тремтячі путчисти, які не мали ніякої підтримки, так що і впоратися з ними нічого не коштувало. Насправді ж все виглядало куди серйозніше. Думати, начебто ідея відновлення СРСР у колишньому вигляді не користувалася нічиєю підтримкою (після 70 років його існування!) просто безглуздо. 19 серпня були готові до дії цілі армії, таємні і явні, були готові партійні структури, МВС і КДБ республік і областей. У цей день напружилася незліченна молода номенклатура, що тільки-тільки підібралася до головних годівниць і не згодна була так легко поставити хрест на своїх надіях. Дуже багато хто із захватом смакував, як вони будуть громити ненависних «демократів», влаштують криваву лазню «народним фронтам» і рухам, журналістам, націоналістам, кооператорам і іншим гнидам. Але влаштують не інакше як за наказом, причому неодмінно письмовим. Ніхто б не кинувся робити це стрімголов — останні моджахеди комунізму в СРСР були винищені ще в часи сталінських чисток, а нові в таких умовах не народжуються.

Час ішов, однак наказу не було і не було. «ГКЧП» не зважувався взяти на себе страшну відповідальність — адже він із самого початку розраховував, що демонстрація сили змусить керівництво республік відмовитися від сепаратистських планів і схилить їх до збереження СРСР. Але в найпершу чергу «ГКЧП» хотів залякати російське, єльцинське керівництво. За думкою крючкових і лук’янових, приборкування демократичної Росії злякало б і привело до покори всіх інших. Що стосується сил, їх би вистачило. Генерал Ярузельський у грудні 1981 року, маючи в розпорядженні не дуже численні надійні частини, за одну ніч паралізував величезну, розгалужену систему антикомуністичної профспілки «Солідарність» і взяв непокірливу Польщу під повний контроль, тим самим, можливо, запобігши введенню радянських військ (представником КДБ у Польщі в цей момент був саме Крючков).

До речі, багато хто «на просторах родины чудесной» таки злякався. Навіть вкрай антимосковськи налаштований президент