Леонід Данилович Кучма - Україна — не Росія

СРСР за будь-яку ціну. У Росії на тій же позиції стояла депутатська група «Союз». Став набирати силу Російський національно-патріотичний центр (його очолила людина із чисто російським прізвищем Лисенко — це він через кілька років буде рвати український прапор на засіданні Держдуми), баркашовці, націоналістичний Союз офіцерів, що зрештою заплямував руки кров’ю, і інші, досить численні організації.

На початку літа 1990 року мене викликав голова Верховної ради УРСР і перший секретар ЦК КПУ Володимир Антонович Івашко. Ми добре знали один одного: у 1987 — 1988 роках він був першим секретарем Дніпропетровського обкому і зробив для «Південмашу» багато доброго. Розмова була, по-моєму, у присутності Станіслава Івановича Гуренка. Івашко сказав, що хоче вже завтра запропонувати Верховній Раді мою кандидатуру на посаду голови Ради міністрів. У той час такі слова означали гарантоване прем’єрство. Хоча пропозиція була несподіваною, мені не треба було довго розмірковувати. Я подякував за довіру і відмовився, адже твердо знав, що на посаді голови Ради міністрів УРСР у мене було б менше волі й ініціативи, ніж у себе на «Південмаші».

Посада голови Ради міністрів УРСР була політичної тільки за формою — за змістом це була суто адміністративна посада. По суті, в УРСР не було державної машини як такої. Її заміняв управлінський апарат, розрахований на керування регіоном, нехай і величезним, але не державою. Та й економіка України була не більш, ніж фрагментом економіки загальносоюзної: у попередні десятиліття зробили все, щоб господарство УРСР навіть теоретично стало неможливим вилучити з господарства СРСР. Масштабу апарату відповідав і масштаб українського державного діяча до 1991 року. Коли Горбачов запросив Івашка на посаду свого заступника, той негайно погодився — Володимира Антоновича стала обтяжувати відповідальність, яка начебто не передбачена його київською посадою, але раптом казна-звідки виникла. Він не витримав того розпалу політичної боротьби, того зовсім незвичного для діяча республіканського масштабу тиску, який панував у Верховній Раді УРСР у дні обговорення Декларації про державний суверенітет України.

Нагадаю, як це було. Верховна Рада УРСР, обрана на початку весни, почала свою роботу 15 травня 1990 року. Це була перша багатопартійна Верховна Рада, хоча абсолютна більшість залишилася в комуністів. Декларація про державний суверенітет України була прийнята 16 липня 1990 року, більше ніж за рік до Акту про незалежність; вона мала обмежене політичне значення (її навіть називали «декларацією про наміри»), але була дуже важливою психологічно. У липні ж, з 2-го по 13-е, у Москві відбувався XXVIII і останній з’їзд КПРС, з’їзд розколу. Саме на ньому з партії вийшли Єльцин, Собчак, Попов, хтось іще. У Києві кипіли не менші пристрасті. Нас підбурював приклад росіян, що вже проголосили декларацію про суверенітет РРФСР. Розклад сил показував, що хоча наша Декларація не має шансу одержати статус конституційного акту, вона відкриє можливість проголосити верховенство законів УРСР на українській території над загальносоюзними. Стояла справжня битва, і раптом, за три чи чотири дні до голосування, ми довідуємось, що перший секретар ЦК КПУ і голова Верховної Ради УРСР залишає обидві свої посади і залишається в Москві, тому що затверджений заступником генерального секретаря ЦК КПРС. Мені дотепер шкода, що В. А. Івашко вчинив саме так: я упевнений, він міг ще багато зробити для України. За моєї пам’яті випадок з Івашком — останній прецедент перекачування адміністративно-державного ресурсу з України до Москви.[124]

Дивно, але я не пам’ятаю якоїсь особливої напруженості в літні тижні перед путчем. Більш того, було відчуття (чи це тепер так здається?), що вона трохи пішла на спад. Якось вгамувалися й основні міжнаціональні конфлікти. Новий Союзний договір здавався справою вирішеною і сприймався як менше зло в порівнянні з некерованим розпадом СРСР. Повна незалежність залишалася ще метою за далеким обрієм.

Не очікуючи особливих потрясінь принаймні до зими, я вирішив, що можу собі дозволити довгоочікувану відпустку і відправився до Трускавця. Але насолоджуватися відпусткою довелось усього кілька днів. Рано вранці 19 серпня я почув по радіо звернення Державного комітету з надзвичайного стану («ГКЧП») і відразу подумав, що ми надалі будемо поділяти наше життя на «до 19 серпня» і «після». Негайно викликав літак і, здається, наприкінці того ж дня був уже в Дніпропетровську, на заводі.

Зрозуміло, не залишало тривожне почуття. Якщо путчисти виявлять завзятість у своєму бажанні повернути нас у минуле, для досягнення цієї мети їм неминуче прийдеться докладати неймовірних зусиль. Ці зусилля все одно скінчаться нічим, але дров буде наламано виключно багато. Україна за три-чотири роки стала іншою, і зробити її колишньою неможливо. Бетон неможливо перетворити назад на цемент, пісок і воду.

Знову і знову намагався я уявити можливу реакцію своїх земляків — починаючи від односільчан і кінчаючи колегами по роботі. Дивна справа, але навіть добре їх знаючи, я не взявся б пророчити їхнє рішення в умовах вільного вибору: жити і далі в СРСР чи ризикнути відправитися в незалежне державне плавання. Але я абсолютно точно знав, якою буде їхня реакція на спробу нав’язати нам СРСР силою. Ми, українці — упертий народ, наша упертість увійшла в багато приказок. Коли нас до чогось примушують, ми чинимо навпаки. Я раптом ясно зрозумів, що питання про нашу незалежність вирішилося в цей день остаточно і незворотньо. Але що нас чекає в проміжку? Танки на вулицях Києва і Львова? «Чистки»? Показові суди? Кожного члена КПРС спитають за кожен його крок і вчинок протягом трьох останніх років? Що чекає «Південмаш»? Відновиться союзне підпорядкування? Хто стане впроваджувати надзвичайний стан у життя? Напевно, такі люди висунуться всюди, від верху до низу — і в Дніпропетровську, і в Києві, і в Москві, на зразок тих «вірних ленінців», що висунулися в Чехословаччині в 1968 році. Від питань пухнула голова.

Я телефонував до Києва і спершу одержував ухильні відповіді. Я злостився, але, як з’ясувалося, даремно: пізніше стало зрозуміло, у чому була справа. Виявляється, о 9-й ранку 19-го серпня до кабінету Л. М. Кравчука з вимогою ввести надзвичайний стан в Україні з’явилися командуючий Київським військовим округом генерал Чечеватов, перший секретар ЦК КПУ Гуренко і генерал армії Варенніков, що прилетів з Москви. Кравчук спокійно пояснив відвідувачам, що, відповідно до конституції УРСР (він показав її гостям), надзвичайний стан може ввести тільки Верховна Рада республіки, а голова Верховної Ради такими повноваженнями не володіє. Слідом за цим, у телевізійному зверненні, він закликав народ України до громадянського миру, виваженості і порядку, переконував зберігати спокій, єдність і згуртованість, а головне — не допустити кровопролиття. Пізніше