Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

— Мабуть, що так, — без заперечень погодився Беллман. — Однаково ціла вічність пішла б на те, аби дослідити це місце. 

Вони рушили назад тим самим шляхом, уздовж уступу. Тепер у них пробудилося те додаткове чуття, що попереджає людину про наближення зачаєної небезпеки; усі троє були стривожені та пильні. І хоч з віддаленням того дивного звуку безодню знов огорнула тиша, земляни хтозна-чому відчували, що вони не самі. Вони не могли знати, звідки і в якій формі прийде та небезпека; але пройнялися тривогою, яка щомиті могла перерости в паніку, тож ішли мовчки, й ніхто з них не згадував про відчуття, що їх охопило; не обговорювали вони й тієї моторошної таємниці, на яку випадково натрапили. 

Тепер Маспік ішов трохи попереду решти. Вони вже здолали щонайменше половину відстані до старого каналу, що пролягав зовнішньою каверною, коли раптом його ліхтарик, промінь якого вигравав за двадцять футів попереду, висвітив стрій білястих постатей, які стояли по троє біч-о-біч, заступаючи шлях. Ліхтарики Беллмана та Чиверса, які йшли одразу за Маспіком, з огидною виразністю вихопили з пітьми кінцівки та обличчя істот, які стояли в перших рядах того тлумища, однак їхню кількість годі було визначити напевне. 

Ті створіння, що стояли геть нерухомі й мовчазні, ніби чекаючи на землян, були загалом подібні до марсіанських тубільців — айгаї. Проте ці, схоже, були представниками якогось надзвичайно здеградованого та аномального роду, а їхні бліді, наче гриби, тіла вказували на багато епох життя під землею. А ще ці істоти були меншими за дорослих айгаї й сягали в середньому п’яти футів заввишки. Вони мали такі ж велетенські вивернуті ніздрі, відстовбурчені вуха та бочкоподібні груди, що й решта марсіан, — однак усі були безокими. На обличчях деяких із них там, де мали бути очі, видніли лише ледь помітні рудиментарні щілини; на обличчях інших зяяли глибокі й порожні очниці, наводячи на думку про видалення очних яблук. 

— Господи, що за жахлива зграя! — скрикнув Маспік. — Звідки вони взялися? І чого вони хочуть? 

— Навіть гадки не маю, — озвався Беллман. — Але наше становище дещо дражливе — хіба що вони мають дружні наміри. Певно, коли ми сюди увійшли, вони ховалися на уступах скелі в горішній каверні. 

Відважно вийшовши наперед і заступивши собою Маспіка, він звернувся до тих істот гортанною мовою айгаї, чимало вокабул якої земляни заледве могли вимовити. Деякі з істот неспокійно заворушилися й видали кілька пронизливих, пискливих звуків, які мало нагадували мову марсіан. Було очевидно, що слів Беллмана вони не розуміли. Вдаватися ж до мови жестів, зважаючи на їхню сліпоту, було марно. 

Беллман витягнув свого револьвера, спонукаючи решту вчинити так само. 

— Маємо якось пробитися, — мовив він. — А якщо вони не дадуть нам безперешкодно пройти… — клацання зведеного курка завершило фразу. 

Немовби тільки й чекавши на той металічний звук, мов на якийсь сигнал, тлумище сліпих білих істот зненацька зірвалося з місця і хлинуло вперед, на землян. Це було схоже на навалу автоматів — на нездоланну ходу машин: злагоджену, продуману та керовану якоюсь невидимою силою. 

Беллман, не цілячись, натиснув на гачок — раз, другий, третій. Схибити було неможливо; одначе сподіватися зупинити той натиск кулями було так само марно, як намагатися жбурлянням ріні стримати плин стрімкого потоку. Безокі істоти навіть не здригнулися, хоча двоє з них почали стікати жовтаво-червоною рідиною, що правила марсіанам за кров. Один із тих, що біг попереду юрби, не дістав жодного поранення. Рухаючись із диявольською впевненістю, він ухопив Беллмана за руку довгими, на чотири суглоби, пальцями й висмикнув револьвер, перш ніж землянин зміг знову вистрелити. Хоч як це дивно, та створіння навіть не намагалося позбавити чоловіка його ліхтарика, якого той зараз тримав у лівій руці; Беллман устиг лише побачити сталевий полиск свого кольта, що, кинутий рукою марсіанина, полетів у неосяжну пітьму й глибочінь. А тоді жаскі й грибовно бліді тіла, пропихаючись одне повз одного на вузькій дорозі, почали оточувати землян з боків, так щільно затиснувши їх поміж собою, що ті вже не мали простору, аби чинити дієвий спротив. Чиверс і Маспік, устигнувши зробити кілька пострілів, також були роззброєні, проте марсіани, керуючись якоюсь надприродною здатністю до розрізнення предметів, дозволили їм залишити при собі ліхтарі. 

Уся ця пригода сталася за якихось кілька митей. Юрба лише ненадовго сповільнила свій рух уперед, коли двоє з-поміж них були застрелені кулями Чиверса та Маспіка. Тоді, хутко поскидавши тіла своїх побратимів у безодню, марсіани посунули далі. Передні лави, cпритно розступившись, зімкнулися навколо землян і примусили їх розвернутися назад. А тоді тлумище тіл затисло трьох шукачів пригод, немов у лещатах, і понесло їх, неспроможних опиратися, із собою. Скуті страхом випустити з рук ліхтарі, земляни не могли нічого вдіяти проти того жахливого потоку. Гнані страхітливою навальною ходою натовпу, бранці швидко крокували дорогою, що вела все глибше й глибше у прірву; вони могли бачити лише освітлені спини й кінцівки створінь, які йшли попереду, і ніби й самі стали частиною того безокого й таємничого війська. 

За спинами мандрівців ішли десятки марсіан, невблаганно підганяючи їх уперед. За якийсь час таке скрутне становище почало паралізувати волю землян. Їм здавалося, ніби вони пересуваються вже не людськими кроками, а швидкою автоматичною ходою вогко-холодних істот, які тиснули на них зусібіч. Думки, воля, навіть жах у кожному з них заклякли від неземного ритму кроків, що несли їх до безодні. Зневолені цим ритмом, а також відчуттям цілковитої нереальності, вони розмовляли лише вряди-годи, та й тоді перекидалися самими односкладовими фразами, які немов утратили властиві їм значення, ставши подібними до мови машин. Сліпці ж були зовсім безмовні — від них не долунало ані звуку, крім тихого й невпинного ляскоту численних стіп по каменю. 

Вони спускалися все далі і далі, крізь ебеново-чорні години, для яких не існувало дня. Дорога повільно вигиналася, закручуючись всередину, немов оповиваючи кільцями внутрішній бік якоїсь безвидої космічної Вавилонської вежі. Земляни відчували, що, простуючи тією жахливою спіраллю, вони вже багато разів обійшли довкруж провалля, але відстань, яку вони здолали, та справжні розміри тієї приголомшливої безодні були незбагненними. 

Якщо не брати до уваги світла їхніх ліхтарів, навколо єдиновладно панувала ніч. Вона була старшою за саме сонце, нависала над цим місцем упродовж усіх минулих еонів. Ніч густішала над ними якимось страхітливим тягарем, і вона ж таки жаско розверзалася під їхніми ногами. З глибин тієї ночі зринав дедалі сильніший сморід застояної води, однак і далі не лунало ані звуку іншого, ніж тихий, глухий і розмірений тупіт ніг, які маршували дорогою, спускаючись до бездонного Абаддону. 

Здавалося, що спливло вже безліч оповитих опівнічною пітьмою епох, коли той навальний рух до глибин провалля зрештою зупинився. Беллман, Чиверс і Маспік відчули, що тлумище тіл ослабило тиск, що вони нерухомо стоять на місці, а тим часом у їхніх мізках і далі стугонів нелюдський ритм, що супроводжував той страхітливий спуск. 

Здатність мислити — і жах — поволі повернулися до них. Беллман підвів свого ліхтарика, і промінь кружалом світла вихопив з пітьми юрбу марсіан, чимало з яких розсіялися величезною каверною, в якій дорога, що колами оперізувала