Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

стіни на висоті шести-семи футів позначила смугами вода. Очевидно, в давноминулі еони ця каверна була каналом, яким струменіло якесь підземне відгалуження річки. Печера була чисто виметена — ніякого детриту, й скидалася на внутрішній простір якогось циклопічного водогону, що міг сягати чогось на кшталт Ереба в надрах Марса. 

Жоден із трьох шукачів пригод не був наділений надміром уяви чи схильний до нервозності, однак усіх їх опосіли досить незвичайні думки. Їм видавалося, що час від часу з-за гобелена таємничої тиші до них долинав якийсь ледь чутний шепіт, подібний до зітхання морів, які плюскотіли десь у неосяжних глибинах планети. До тутешнього повітря домішувалась якась легка й непевна вільгість, а на своїх обличчях земляни відчували майже невловний протяг. Та найдивнішим з усього був натяк на якийсь безіменний запах, що нагадував водночас сморід звіриних лігвищ і своєрідний дух марсіанських осель. 

— Як гадаєте, тут є щось живе? — запитав Маспік, з підозрою принюхуючись до повітря. 

— Навряд, — зі звичайною своєю лаконічністю відрізав Беллман. — Навіть дикі вортлапи оминають Чор стороною. 

— Але ж у повітрі явно відчувається вологість, — правив своєї Маспік. — Це означає, що десь тут є вода; а там, де є вода, може бути і життя — і, либонь, небезпечного ґатунку. 

— Маємо револьвери, — нагадав Беллман. — Але я сумніваюся, що в них виникне потреба — якщо, звісно, ми не зустрінемо якихось суперників-золотошукачів із Землі, — цинічно додав він. 

— Послухайте-но, — пролунав напівшепіт Чиверса. — Хлопці, ви нічого не чуєте? 

Усі троє зупинилися. Десь у мороці попереду почувсь якийсь протяглий, складний і непевний звук, що бентежив слух поєднанням несумісних елементів. У ньому лунало різке шарудіння та деренчання, немовби кам’яною поверхнею волочили шматок металу; водночас той звук чимось нагадував цмакання незчисленної кількості велетенських вологих ротів. Невдовзі звук віддалився й завмер десь далеко внизу. 

— Це вельми дивно, — дещо неохоче визнав Беллман. 

— Що це? — запитав Чиверс. — Одна зі страхітливих підземних багатоніжок у пів милі завдовжки, про яких оповідають марсіани? 

— Ти наслухався тутешніх казок, — дорікнув йому Беллман. — Жоден землянин ніколи не бачив нічого подібного. Чимало глибоких печер на Марсі було ретельно досліджено, одначе у тих, що розташовані у пустельних регіонах — як Чор, не виявили жодних ознак життя. Я й гадки не маю, що́ могло видати той звук, але в інтересах науки мені хотілося б піти і з’ясувати. 

— Мені стає якось моторошно, — зізнався Маспік. — Але якщо ви волієте піти далі, то гаразд, я з вами. 

Без подальших суперечок або зауважень усі троє рушили вглиб печери. Вони вже п’ятнадцять хвилин доволі швидко крокували вперед і віддалилися від входу щонайменше на пів милі. Підлога ставала чимдалі крутішою, наче колись вона була руслом, яким у глибини печери ринув якийсь стрімкий потік. А на додачу змінилася й структура стін: по обидва боки здіймалися високі уступи багатої на метал скельної породи і зяяли вузькі западини, глибину яких не завжди вдавалося визначити, спрямувавши в них світло ліхтариків. 

Повітря стало важчим, і тепер у ньому вже безпомильно відчувалася вологість — віяло подихом застояних прадавніх вод. А ще було чутно інший дух, який наводив на думку про диких звірів та оселі айгаї і заражав довколишній морок невідчепним смородом. 

Беллман ішов на чолі гурту. Зненацька світло його ліхтарика вихопило з пітьми край прірви, де прадавній канал закінчувався прямовисним урвищем, а кам’яні виступи та стіни обабіч проходу розходилися, утворюючи уступ, який розкинувся на невизначену відстань. Підійшовши до самого краю, Беллман опустив ліхтар і кинув жмутик світла у провалля, одначе виявив лише стрімку скелю, що просто коло його ніг обривалася у на позір бездонну чорноту. Тому промінцеві не вдалося дістатися й протилежного берега безодні, що могла простягатися на багато ліг. 

— Ми ніби дісталися найдальшої і найдавнішої межі цього первісного світу, — зауважив Чиверс. Роззирнувшись, він знайшов відколотий шматок скелі завбільшки з невеликий валун і пожбурив його якнайдалі у прірву. Земляни прислухалися, щоб почути звук його падіння, але спливло кілька хвилин, а з чорного провалу не долинуло жодного відлуння. 

Беллман заходивсь оглядати пощерблені виступи, що тягнулися по обидва боки від того місця, де закінчувався канал. Праворуч йому вдалося розгледіти уступ, який похило збігав униз, оперізуючи безодню й сягаючи на невідому глибину. Починався він трохи вище, над руслом каналу, і його легко можна було дістатися за допомогою чогось подібного до вибитих у камені сходів. Той уступ мав два ярди завширшки, а пологість і дивовижна рівність його схилу наводили землян на думку про те, що перед ними — якась прадавня дорога, витесана у товщі тієї стрімкої скелі. Над уступом, неначе половинка високої аркади, нависала стіна. 

— Ось наша дорога до Гадесу330, — сказав Беллман. — І, як на те, спуск доволі легкий. 

— Facilis decensus Avernus331, — погодився Маспік. — Та чи є сенс іти далі? Щодо мене, то я вже маю тієї темряви аж задосить. Якщо ми там щось і зможемо знайти, то це щось, найпевніше, буде чимось безвартісним — або неприємним. 

Беллман повагався. 

— Можливо, ти й маєш рацію. Але мені хотілося б пройти цим уступом достатньо далеко, аби скласти уявлення про розміри цієї безодні. Ви з Чиверсом можете зачекати тут, якщо боїтеся. 

Чиверс і Маспік, вочевидь, не бажали виказувати тієї тривоги, яку могли відчувати. Вони пішли слідом за Беллманом уздовж уступу, тримаючись якомога ближче до стіни. Беллман же безтурботно крокував понад самим краєм безодні, зчаста скеровуючи світло свого ліхтаря в її неозорі глибини, які без останку поглинали кволі промені. 

І що далі просувалися земляни, то сильніше той уступ сталою шириною, нахилом і плавністю, а також напіваркою навислої вгорі скелі справляв на них враження рукотворної дороги. Але хто міг її створити й використовувати? В які забуті епохи її було вирішено витесати в скелі й для якої загадкової мети призначено? Уява мешканців Землі не могла сягнути за колосальні прірви марсіанської давнини, що розверзлися перед ними у тих моторошних запитаннях. 

Беллман зауважив, що стіна повільно й поступово закручується всередину. Не було сумнівів у тому, що, простуючи дорогою, вони за якийсь час обійдуть усю безодню по колу. Либонь, та дорога, закручуючись повільною величезною спіраллю, виток по витку зміїлася вниз, до самих надр Марса. 

Усі троє пройнялися святобливим острахом, їхні розмови стали коротшими й чергувалися з дедалі довшими проміжками мовчання. Спускаючись далі, земляни були страшенно збентежені, коли з глибин безодні до них знову долинув той своєрідний протяглий звук чи то комбінація звуків, яку вони вже чули в зовнішній каверні. Тепер той шум породжував у їхній уяві інші образи: шарудіння скидалося на скрегіт терпуга, а в тихому, методичному, багатозвучному цмаканні вчувалася невиразна подібність до звуку, з яким якесь велетенське створіння витягує ноги з трясовини. 

Той звук було неможливо описати, він жахав. Почасти жах того шуму полягав у натяку на віддаленість, яка немовби сповіщала, що його призвідник мав велетенські розміри, а на додачу підкреслювала глибину провалля. Почутий у планетарній прірві під безживною пустелею, цей химерний звук вражав — і приголомшував. Навіть Беллман, досі незворушний, почав піддаватися безформному страхові, який зринав із глибин, немов еманація ночі. 

Шум поволі слабшав і зрештою стих, справивши враження, ніби те, що його видавало, спустилося навпростець прямовисною стіною до найглибших глибин тієї безодні. 

— Може, повернемося? — спитав