Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

в заставу по сто п’ятдесят і хутко частинами розпродати їх за двісті двадцять або навіть дешевше, «Американський сірник» накаже довго жити. А коли курс впаде до ста п’ятдесяти або нижче, можна буде задешево знову скупити їх, покласти в кишеню різницю, завершити угоду з паном Стекполом, отримавши з нього ще й відсотки, і посміхнутися, як усміхається ситий кіт у дитячій казці. Все це було простіше простого і вимагало не більше зусиль, ніж сидіти ось так і вертіти великими пальцями.

— А дозвольте дізнатися, хто з чиказьких функціонерів, крім вас і пана Гелла, підтримував ці папери? — чемно поцікавився господар. — Я, безумовно, здогадуюся, але все ж хотілося б знати напевно.

— Чому ж, чому ж, будь ласка, — з готовністю відповів гість. — Пан Генд, пан Шрайхарт, пан Арніл і пан Меррил.

— Так я і припускав, — недбало зауважив Ковпервуд. — І що ж, вони не в змозі взяти у вас ці акції? Завантажилися по повній?

— Завантажилися, — понуро підтвердив Стекпол. — Але якщо ви приймете ці акції у мене в заставу, мені доведеться виставити умову, щоб жодна з них не потрапила на ринок. У кожному разі, до того часу, поки я сам не відмовлюся виконати свої зобов’язання. Знаю, що ви не ладнаєте з паном Гендом та іншими джентльменами, котрих я назвав. Але, як я вже казав, повторюю, я абсолютно з вами відвертий, — становище у мене зараз безвихідне, а в бурю хороша будь-яка гавань. Якщо ви погодитеся мене виручити, я прийму будь-які ваші умови та ніколи не забуду про надану мені послугу.

Із цими словами Стекпол розкрив саквояж і став одну за одною викладати на стіл перед Френком жовто-зелені довгасті пачки, туго перетягнуті товстою ґумкою. У кожній було по тисячі акцій. Ковпервуд узяв одну з них і, ніби міркуючи, зважив на руці.

— Дуже шкода, пане Стекпол, — сказав він нарешті засмученим голосом, прикидаючись, що дійшов якогось рішення, — але я не зможу бути вам корисний. Мене самого зараз чекають вагомі платежі, та й узагалі я на біржі граю рідко. До джентльменів, котрих ви зараз назвали, я не маю ніякого зла. Усім не догодиш. Я б, звісно, міг, якщо б захотів, взяти у вас ці акції, дати вам гроші, а завтра ж спустити їх на біржі, але я цього робити не буду. Я б радий був вас виручити, і якби у мене була можливість протримати ваші папери у себе три-чотири місяці, я б охоче на це пішов. Але обставини склалися саме так... — Ковпервуд зі скорботним виглядом підняв брови. — Ви побували в усіх банкірів міста?

— В усіх без винятку.

— І що ж, ніхто не може прийти вам на допомогу?

— За теперішнього стану справ вони не в змозі взяти більше жодної акції.

— Сумно. Мені дуже шкода, пане Стекпол. Заждіть, а ви випадково не знайомі з паном Мілардом Бейлі або з паном Едвіном Кафратом?

— Ні, не знайомий, — відповів Стекпол, перед котрим знову зажевріла надія.

— І Бейлі, і Кафрат значно багатші, ніж багато хто припускає. У них часто бувають на руках значні суми. Чому б вам не спробувати щастя у них? А є ще й мій приятель Відер. Не знаю, правда, як у нього зараз із грішми. Але ви завжди можете застати його в банку Дванадцятого району. Цілком можливо, що він захоче взяти частину акцій. Статки у нього солідні, більше, ніж дехто вважає. Дивно, як вам ніхто не порадив звернутися до них. (Без вказівки Ковпервуда ні Бейлі, ні Кафрат, ні Відер не взяли б у Стекпола жодної акції, але той, звісно, не міг цього знати. Мало кому було відомо, що вони пов’язані з Ковпервудом.)

— Я вам надзвичайно вдячний і неодмінно побуваю у них, — запевнив його Стекпол, укладаючи в саквояж свої нікому не потрібні папери.

Френк був надзвичайно люб’язний — він викликав стенографістку, велів їй дізнатися для пана Стекпола домашні адреси Бейлі та Кафрата, які, безперечно, і сам чудово знав, і, послужливо повідомивши інформацію відвідувачеві, побажав йому на прощання всіляких гараздів. Заклопотаний маклер вирішив негайно навідатися не тільки до Бейла та Кафрата, але і до Відера. Однак не встиг Стекпол доїхати до контори Бейлі, як туди вже телефонував Ковпервуд.

— Це ви, Бейлі? Я ось із якого приводу, — сказав він, коли в трубці пролунав голос лісопромисловця. — Тут у мене тільки що був Беноні Стекпол, знаєте — банкірська контора «Гелл і Стекпол»?

— Так, знаю.

— Приніс п’ятнадцять тисяч акцій «Американського сірника», їхня номінальна вартість — сто доларів, курс на сьогодні — двісті двадцять.

— Так.

— Він хоче закласти все або частину по сто п’ятдесят.

— Так, слухаю.

— Ви, мабуть, знаєте, яка ситуація з «Американським сірником»?

— Ні, знаю лише, що вони неабияк спиналися вгору, хтось посилено грав на підвищення.

— Ну, тоді слухайте. Скоро вони покотяться вниз. «Американський сірник» має луснути.

— Он як...

— Хочу, щоб ви дали цьому пану позику в п’ятсот тисяч доларів, не більше, ніж по сто двадцять за акцію, а то і менше. З іншими порадьте йому звернутися до Кафрата або Відера.

— Так, але у мене зараз немає таких грошей. Ви, мабуть, жартуєте, — півмільйона! До того ж ви кажете, що «Американський сірник» ось-ось лусне.

— Я знаю, що у вас немає. Випишіть чек на «Чиказьку кредитну спілку», Едісон заплатить. А папери надішліть мені і забудьте про цю справу. Про решту я подбаю сам. Тільки в жодному разі не згадуйте моє ім’я і не показуйте, що зацікавлені в угоді. Давайте не більше, ніж по сто двадцять, чуєте? А то і менше. Ви знаєте моє слово?

— Певна річ.

— Якщо у вас буде час, заїжджайте потім до мене, я б хотів знати, чим скінчиться ваша розмова.

— Гаразд, — коротко погодився Бейлі.

Потім Френк зателефонував Кафрату та Відеру, з котрими у нього відбулася приблизно така ж розмова. Не минуло й півгодини, як усе вже було готове для прийому пана Беноні Стекпола. Позику йому дадуть під усі