Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

і навіть неповнолітніх, грабували хазяїв, убивали їх з дурного розуму. Ну, банда та й годі! Зібрали командирів полків.

ЗАТОНСЬКИЙ(до командира полку Штанька). Твій полк боєздатний? Він може битися?

ШТАНЬКО(схопився зі стільця, навіть виструнчився). Боєздатний. І воюватиме з білими, петлюрівцями й ким завгодно.

ЗАТОНСЬКИЙ(прискіпливо). А з Махном?

ШТАНЬКО. Ні, з Махном не буде... Червоноармійці самі думають, як би їм втекти до "батька".

ЗАТОНСЬКИЙ. Сідай, Штанько. Дякую за відвертість (до всіх інших). Чий полк зможе виступити проти Махна?

Могильне мовчання. Всі командири низько опустили голови: чи то соромно було дивитися у вічі своєму високому начальству, чи то ладні були покласти на плаху голови, але виконати цього наказу не можуть, сумління не дозволяє. Нарешті із задньої лавки піднялося якесь дивне створіння: одягнене воно було в українські червоні шаровари і в гімнастерку, розстебнуту аж до пупа.

ЗАТОНСЬКИЙ. Хто ви?

ДИВНЕ СТВОРІННЯ. Командир п'ятої роти Хведір Оберемко.

ЗАТОНСЬКИЙ. Слухаю тебе, Хведір.

ОБЕРЕМКО. Мій полк воюватиме з Махном.

ЗАТОНСЬКИЙ. Звідки така впевненість?

ОБЕРЕМКО. Так мої хлопці всі з Верблюжівки Олександрійського повіту — батьківщини Матвія Григор'єва, якого ви називаєте Григор'євим. Так ото хлопці хочуть помститися Несторові за свого земляка. Щоб не вбивав із нашого села більше нікого. Ми ж із Гуляйполя досі нікого не чіпали. То чому він задирається, розпускає кулаки і навіть стріляє по наших?

Логіка в Оберемка залізна — нічого не скажеш. Поїхав Затонський у свій штаб з важкими думками.[85] А тут ще й невдовзі покликав його до телеграфного апарата сам Махно. Між ними відбулася коротка, але пам'ятна для обох розмова:

МАХНО. Біля апарата Махно. З ким маю честь?

ЗАТОНСЬКИЙ. Я — Володимир Петрович Затонський. Ми знайомі ще з сімнадцятого. Пам'ятаєш? Москва. Кремль. Твоя зустріч з Свердловим, а потім — із Леніном.

МАХНО (перебиває).

Пам'ятаю. Дякую за допомогу.

Але я не з цього приводу.

ЗАТОНСЬКИЙ. Я тебе слухаю.

МАХНО. Яка У вас зараз погода?

ЗАТОНСЬКИЙ(здивовано). Така, як у вас. Ми ж зовсім близько один від одного.

МАХНО. Тоді У вас сонячно, повітря напоєне запахом спілих хлібів, духмяних яблук, скошеним сіном. Так чи ні?

ЗАТОНСЬКИЙ. Так.

МАХНО. Словом, хочеться жити — не вмирати, (пауза. Вона затягнулася. Затонський не знає, що відповісти, а Махно запитує) Так чи ні?

ЗАТОНСЬКИЙ. Що ти хочеш сказати? Давай без лірики.

МАХНО. А ось і конкретно й без лірики. Якщо ти не хочеш попрощатися з житі ям цими днями, то сиди й не рипайся. Передай Якіру, Гамарнику і Федьку, що як тільки ваші війська зачеплять мене пальцем, я ударю всією п'ятірнею. Милості від мене не чекайте. В полон не візьму нікого, навіть Оберемка з Верблюжівки, хоч він і носить українські шаровари. Все!

Розмова припинилася. Затонський був вражений чітко налагодженою роботою агентури Махна в "Південній групі" Червоної армії.

А що ж відбувалося в цей час у ставках і штабах інших противників Махна?

Штаб Добровольчої армії Денікіна. Розмова начальника штабу генерала Романовського з головнокомандувачем армії північного напрямку генералом Слащовим:

СЛАЩОВ. Мене непокоїть лише Махно. Він контролює усю Єлизаветградщину, Катеринославську губернію, Миколаївський та Уманський райони.

РОМАНОВСЬКИЙ. Перебільшуєте, генерале. На сьогодні його територія — це невеличкий клаптик землі в 10 квадратних верств у районі села Текуче, що біля Умані. Він оточений звідусіль своїми противниками: із заходу — петлюрівцями, з півдня — червоними, а зі сходу й півночі — його міцно замкнули наші війська.

СЛАЩОВ. Замкнули? До його замкнення нам ще далеко, як до Москви. Це ж вам не в'ялий і нерішучий Петлюра