Анрі Шарр'єр - Метелик

намул, він вас засмоктати. Треба чекати наступний приплив, він нести вас до джунглів. Там ви схопитися за ліани й гілля дерев. Інакше ви пропасти.

— Отже, Сільвене, ні в якому разі не слід іти по намулу, навіть якщо це буде близько від берега. Треба зачекати припливу, тоді ми зможемо вхопитися за гілля дерев або за ліани.

— Гаразд, Метелику. Я згоден утікати.

— Зробимо два однакові плоти — адже ми важимо приблизно однаково, тоді нас напевне не віднесе далеко одного від одного. А проте все може статися. Як тоді нам зустрітись, якщо ми розлучимося в морі? Звідси річки Куру не видно. Але з острова Руайяль ти бачив праворуч від Куру, десь кілометрів за двадцять, білі скелі? їх добре видно сонячного дня.

— Бачив.

— Крім них, на всьому березі інших скель немає. Праворуч і ліворуч тягнеться намул. Ті скелі такі білі від пташиного посліду. Там гніздяться тисячі птахів. На скелі ніколи не ступає людська нога, і вони будуть для нас добрим притулком. Там ми й перепочинемо, перше ніж рушити в джунглі. Їстимемо яйця й кокосові горіхи, які візьмемо з собою. Вогню не розпалюватимемо. Той, хто перший дістанеться туди, чекатиме другого.

— Скільки днів?

— П’ять. Не може бути, щоб будь-котрий з нас не прийшов до скель за п’ять днів.

Обидва плоти вже готові. Щоб вони були міцніші, ми взяли подвійні мішки — засунули їх один в один. Ми з Сільвеном домовилися, що десять днів тренуватимемось по кілька годин, як сідати у хвилях верхи на мішки. І щоразу переконуємося, що, коли мішки перекидаються, на них дуже важко втриматись. На плоту треба лежати, до того ж не дай Боже заснути: впавши з плота, до нього вже важко дотягтися. Шан пошив мені непромокальну торбинку, я покладу в неї сигарети й запальничку і почеплю собі на шию. Кожен із нас візьме по десять кокосових горіхів. Їх м’якушем ми тамуватимемо голод і спрагу. Сільвен має невеличкий шкіряний бурдюк для вина. Він з ним не розлучається. Шан, який часто навідується до наглядача, спробує вкрасти в нього вина.

Втечу призначаємо на десяту годину вечора в неділю. За повного місяця приплив має досягти п’яти метрів. Тож «Лізетта» добре розгуляється! В неділю вранці Шан нагодує свиней сам. Я просплю цілу суботу й неділю. Ми вирушимо о десятій вечора, а вже через дві години почнеться відплив.

Малоймовірно, що мої два мішки відв’яжуться один від одного. Вони зв’язані сплетеними з конопляного повісма вірьовками, латунним дротом та пришиті один до одного товстою парусиновою ниткою. Нам удалося знайти більші за інші мішки, і один з них утягнуто отвором у отвір іншого. Отже, кокосові горіхи теж не повипадають з них.

Сільвен не перестає робити гімнастичні вправи, а я, забродячи у воду, даю змогу хвилям цілими годинами шмагати мене по стегнах. Ці безугавні удари води по стегнах і ці постійні нахиляння, що я мушу робити, чинячи опір кожній хвилі, зробили мої ноги залізними.

Я підібрав біля покинутої криниці на острові триметровий ланцюг і прив’язав один його кінець до мотузки, яка зв’язує мої мішки. В мене є гвинт, який я просунув у два Кільця на другому кінці ланцюга й накрутив на нього гайку. В тому разі, коли я не зможу більше витерпіти без сну, прикріплю себе до мішків ланцюгом. Мабуть, тоді я зможу трохи поспати, не ризикуючи впасти у воду й відірватися від плота. Якщо мішки перекинуться, то я, опинившись у воді, прокинусь і знову перекину їх.

— Що ж, Метелику, нам знадобиться не більше трьох днів.

Ми сидимо на лаві Дрейфуса й дивимося на «Лізетту».

— Так, Сільвене, нам знадобиться не більше трьох діб. Я вірю, що ми досягнемо успіху. А ти?

— Напевне, Метелику. У вівторок уночі або в середу вранці ми вже будемо в джунглях. І тоді поминайте, як нас звали!

Шан знаходить для кожного з нас по десять кокосових горіхів. Крім ножів, ми візьмемо з собою два тесаки, вкрадені в коморі з інструментом.

Табір Ініні розташований на схід від Куру. Ми будемо певні, що йдемо в правильному напрямі, коли йтимемо вранці на сонце.

— У понеділок вранці Санторі схибнутися з розуму, — каже Шан. — Я сказати, що ти й Метелик зникли лише в понеділок після третьої години, коли наглядач прийде після пообіднього сну.

— А чому б тобі не прибігти одразу ж і не сказати, що хвиля змила нас, коли ми ловили рибу?

— Ні, я не хотіти ускладнень. Я сказати: «Начальнику, Метелик і Стефан сьогодні не приходили працювати, Я сам годувати свиней». Не більше й не менше.

Втеча з острова Дьябль

Неділя, сьома година вечора. Я щойно прокинувся. Я навмисне проспав від суботнього ранку. Місяць зійде аж о дев’ятій годині. Тож поки що надворі дуже темно. Зірок майже не видно. Виходимо з барака. Над нашими головами пропливають важкі хмари. Ми не раз ходили потай уночі ловити рибу чи прогулюватися по острову, і тепер ніхто мовби й не помічає, що ми покидаємо табір. Нас троє — Шан, Сільвен і я.

— Ходімо. — І ми швидко простуємо на північний берег.

Витягуємо з грота два плоти. Всі троє відразу стаємо мокрі. Вітер завиває, наче буря в розбурханому морі. Сільвен і Шан допомагають мені винести пліт на скелю. В останню мить я вирішую прив’язати до лівої руки мотузку, прикріплену до одного з мішків. Я раптом злякався, що впаду з плота й мене понесе в океан без нього. Шан допомагає Сільвенові піднятися з його мішками на протилежну скелю. Місяць уже підбився високо, довкола стало видно.

Я обв’язую собі голову рушником. Тепер нам треба перечекати шість великих хвиль. Це триватиме близько тридцяти хвилин.

Шан підходить до мене, обіймає за шию й цілує. Потім лягає на скелю й упирається ногами в заглибину в ній: він притримуватиме мене за ноги, щоб я не впав від удару «Лізетти».

— Ще одна, — гукає Сільвен, — а потім буде наша! — Він стоїть перед своїм плотом, прикриваючи його собою від хвилі, яка зараз рине на нього. Я стою перед своїм плотом: мене притримує Шан, уп’явшись нігтями в мої литки.

І ось наближається «Лізетта». Вона стрімка, ніби церковний шпиль. З оглушливим шумом хвиля розбивається об дві наші скелі й падає в підковоподібну заглибину між ними.

Я вмить кидаюсь у воду, а слідом за мною кидається й мій друг. І ось «Лізетта» із запаморочливою швидкістю несе нас та