Анрі Шарр'єр - Метелик

наші плоти, що мовби прилипли один до одного, у відкрите море. Не минає й п’яти хвилин, як ми вже пливемо метрів за триста від берега. Сільвен іще не виліз на пліт. А я вже за хвилину лежав на мішках. Шан вискочив на лаву Дрейфуса й махає нам на прощання білою ганчіркою. П’ять хвилин тому ми проминули небезпечне місце, де утворюються хвилі, які котяться просто на острів Дьябль. А ті хвилі, що тепер несуть нас, довші, вони майже без піни й розмірені, спокійні.

Ми дрейфуємо, мовби злившись із ними, й не боїмося, що наші плоти поверне назад до острова.

Ми підіймаємося й опускаємось разом з високими хвилями, які нестримно несуть нас у відкрите море: почався відплив.

Опинившись на гребені однієї з хвиль, я повертаю голову і ще раз бачу білу ганчірку Шана. Сільвен не дуже далеко від мене, за якихось метрів п’ятдесят, ближче до відкритого моря. Він раз у раз підводить руку й на радощах махає.

Ця перша ніч минула для нас без ускладнень. Морський відплив виніс наші плоти у відкрите море, а приплив тепер штовхає їх до Великої Землі.

Сходить сонце, отже, вже шоста година. Ми лежимо над самісінькою водою і не бачимо берега Великої Землі. Але, на мою думку, ми відпливли від островів досить далеко, бо вони, хоч сонце світить і яскраво, вже злилися в один. Видно лише темну пляму вдалині. До неї, мабуть, кілометрів тридцять.

На радощах я всміхаюсь.

А що, як я сяду на плоті? Тоді вітер подме мені в спину й штовхатиме мене швидше.

Так, я сідаю. Я підперізуюсь ланцюгом і загвинчую гайку. Добре змащений мастилом гвинт дозволяє легко накрутити гайку на нього. Підношу вгору руки, аби вони швидше висохли під вітром. Збираюсь викурити сигарету. Довго й глибоко я вдихаю перші затяжки диму й повільно видихаю його. Я більше не відчуваю страху. Бо, мабуть, не варто описувати, як страх стискав мені горло в перші хвилини втечі. Так, від мене настільки відступив цей страх, що я, викуривши сигарету, вирішую з’їсти трохи м’якуша кокосового горіха. Проковтнувши жменю цього м’якуша, я знову закурюю сигарету. Сільвен досить далеко від мене. Вряди-годи, коли ми водночас опиняємося на гребені хвилі, можемо на мить побачити один одного. Сонце з диявольською силою припікає мені маківку голови. Я намочую рушника й кладу його собі на голову. Я вже скинув свою вовняну куртку. Хоч віяв вітер, я задихався в ній.

Хай йому грець! Мій пліт щойно перекинувся, і я мало не втонув. Я наковтався морської води. Попри всі мої зусилля мені ніяк не вдається перекинути назад мішки й знову вилізти на них. Мене сковує ланцюг. Через нього я не можу вільно рухатися. Нарешті мені щастить натягти ланцюг під мішками, тепер я можу плисти поряд з ними й глибоко дихати. Намагаюсь цілком звільнитись від ланцюга, але мої пальці не спроможні відкрутити гайку. Я лютую і, мабуть, мої руки зводять судоми, бо ніяк не можу звільнитися від ланцюга.

Ох, нарешті мені вдається це зробити. Я щойно пережив страшну хвилину. Я буквально отетерів, коли мені спало на думку, що не зумію вивільнити себе.

Я не витрачаю зусиль на те, щоб перекинути пліт. Зморившись, відчуваю, що в мене замало для цього сили. Я сідаю верхи на пліт як є, яка різниця, яким боком пліт обернений догори? Більше ніколи я не прив’язуватиму себе до мішків ні ланцюгом, ні будь-чим іншим. Я вже пересвідчився, яку дурницю зробив, прикувавши себе ланцюгом до плота. Це послужило мені великим уроком.

Сонце невблаганно обпікає руки й ноги. Обличчя горить вогнем. Коли я змочую його, стає ще гірше, бо вода одразу ж випаровується і сіль пече ще дужче.

Вітер ущух, і тепер плисти приємніше, бо хвилі вже не такі високі, зате й посуваємося ми не так швидко. Було б краще, якби віяв сильний вітер і море вирувало.

Мені так дуже зводять судоми праву ногу, що я кричу на повен голос, ніби хтось може мене почути. Я роблю пальцем хреста на тому місці ноги, яке зводить судома, згадавши, як моя бабуся казала мені, що це допомагає її позбутися. Бабусина порада виявилася марною. Сонце вже звернуло на захід. Зараз приблизно четверта година, почався четвертий приплив після того, як ми вирушили в море. Здається, цей приплив штовхає мене до берега куди швидше, ніж інші.

Тепер я добре бачу Сільвена, а він мене. Він рідко зникає, бо провалля між хвилями не дуже глибокі. Сільвен скинув сорочку й махає мені. Він метрів на триста попереду, все ж таки ближче до відкритого моря. Здається, він гребе руками, бо вода довкола нього трохи спінюється. А може, Сільвен стримує свій пліт, щоб я скоріше підплив до нього. Я лягаю на мішки, занурюю у воду руку і гребу й собі. Якщо він свій пліт пригальмує, а я свій підштовхну, то, може, відстань між нами зменшиться?

Я вдало вибрав собі товариша для втечі, хлопець він хоч куди.

Згодом я стомлююсь і перестаю гребти. Треба берегти сили. Зараз спробую перекинути пліт. Торба з харчами й шкіряний бурдюк із прісною водою опинились під водою. Я голодний і хочу пити. Губи вже потріскалися й страшенно горять. Найкращий спосіб перекинути мішки — це стати на край плота і тієї миті, коли він підніматиметься на хвилю, штовхнути його ногами вниз.

Після п’ятої спроби мені вдається перекинути пліт. Я втомився від цієї роботи і насилу вибираюсь на мішки.

Сонце вже хилиться до обрію і невдовзі сховається за нього. Отже, вже приблизно шоста година. Сподіваюсь, ніч у нас буде спокійна. Я здогадуюсь, що тривале перебування у воді забирає сили.

Я з’їдаю дві пригорщі м’якуша кокосового горіха й випиваю з бурдюка Санторі кілька добрих ковтків води. Просушивши на вітрі руки, дістаю з торбинки сигарету і з насолодою курю. Перше ніж споночіло, ми з Сільвеном помахали один одному рушниками, побажавши на добраніч. Він усе ще далеко від мене. Я сиджу, випроставши ноги. Потім старанно викручую й надягаю вовняну куртку. Ці куртки, навіть мокрі, добре гріють, а я, коли заходить сонце, починаю мерзнути.

Вітер свіжішає. Тільки хмари над західним обрієм ще омиває рожеве світло. Все інше огортає сутінь, яка з кожною хвилиною стає дедалі густішою. На сході, звідки дме вітер, хмар немає. Отже, дощ нам не загрожує.

Я думаю тільки про те, що мені не слід марно